25 Листопада, 2024
“Як будемо живі…” – фраза-оберіг, яку я запам’ятала на все життя

“Як будемо живі…” – фраза-оберіг, яку я запам’ятала на все життя

Моя бабуся Ліда завжди казала: “Як будемо живі, посадимо цибульку”.

Або: “Як будемо живі, на той рік качок не будемо брати, а курчат візьмемо”.

Як будемо живі…

Скільки її пам’ятаю, із самісінького дитинства, молодою ще жінкою, ледь старшою за мене нинішню.

І я, чесно, часто думала, ой, вічно вони бояться, що там далі. А що там може бути далі?

Але я тепер розумію, що це не страх. Це якраз життя всупереч. Плани всупереч. Мрії всупереч.

Я думаю, це важливо було – зберегти і зберегтися самим – для того покоління, кого війна добре так переїхала танками, для тих, хто не обирав долю остарбайтерки (як моя бабуся).

І для усіх нас нині – хто не обирав ні окупації, ні евакуації, ні вдома під обстрілами.

Бо у багатьох – це не вибір, це якраз відсутність вибору.

Як будемо живі – це не про покору.

Навпаки: це про усвідомлення ризику. І про віру, що будемо живі все одно.

Ця фраза – як оберіг – століттями.

Треба було питати бабусю, як жити, коли не дуже доречно ні мріяти, ні планувати.

Та я ж не знала, що наші життя можуть перетнутися війною.

“А так, донечко, і жити”, – мабуть, би сказала бабуся. – Дасть бог весну, дасть бог сили”.

Вона щось таке завжди говорила стоїчне і розважливе. І трошки містичне.

Сьогодні до нас на озерце прилетіли дві качечки. Як і щороку. Може, їм не сказали в далеких краях, що тут нині війна.

І це той момент, коли ти не знаєш, чи можеш дозволити собі радість.

Але потім я вже дістала те насіння квітів, що готувала ще до.

Бог з ним, посію.

Цієї весни Україна зафіксувалась мені в пам’яті холодом, згарищами і прапорами.

Попри це все – прапорами.

І ці всі села з замальованими назвами. Але ти знаєш їх без карти. Ти ніби знаєш усіх людей навколо.

Бо це країна для своїх.

© Тетяна Трощинська

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *