Я фарбувала стіну в гаражі, а моя 3-річна дочка малювала крейдою на бетонній підлозі. Раптом вона сказала:
– Я така рада, що Бог зробив тебе моєю матусею.
Я не була готова до подібного і перепитала:
– Що?
Цього разу в неї вийшла ще незграбніша фраза:
– Я рада, що ти моя матуся від Бога.
Мої очі наповнилися сльозами. Потім моя малеча почала молитися: “Господи, дякую тобі за те, що ти дав мені мою улюблену матусю. І дякую тобі (цю фразу я не розібрала). Дякую тобі за те, що вона завжди готує мені сніданки, і що ми сьогодні робитимемо гарбузові бісквіти. Я сподіваюся, вони у нас вийдуть”.
Потім вона розплющила очі та продовжила малювати.
– Хто навчив тебе всього цього? – почала розпитувати я, намагаючись перебороти тремтіння свого голосу.
Їй всього три роки, і я гадки не мала, що в її маленькому сердечку вмістилося стільки подяки. Зазвичай, наша дочка ніколи не хотіла молитися вголос, навіть коли ми заохочували її солодощами.
Вражаюче, що її крихітне серце може вміщати більше любові, ніж я могла собі уявити, а її думки охоплюють такі поняття, як Бог, любов і вдячність.
– Дякую, Ганно, – сказала я, усміхнувшись. — Я дуже рада, що Господь послав мені таку донечку.
Я обняла б її, якби мої руки не були в фарбі, і між нами не було б такої великої відстані. Я вже подумала, що це кінець розмови, але дочка поставила ще одне запитання.
– Тобі довелося довго чекати мене, матусю?
Я вже розповідала їй цю історію мільйон разів, але вона хотіла почути її знову. Я підійшла до неї трохи ближче:
– Так, моя маленька. Я просила Бога про дитину знову і знову, але він довго не давав її мені. А потім, коли ми з татом дізналися, що ти в мене в животику, ми були дуже щасливі!
– Ти знаєш, чому Бог так довго не давав тобі дитинку? – запитала дочка.
– Ні, люба, я не знаю, – розгублено відповіла я.
– А я знаю, чому, – сказала дочка. – Тому, що він робив мене.
Я подивилася в її глибокі блакитні очі, які здавались зараз просто неземними; її кучеряве світле волосся пропускало крізь себе сонячне проміння. Тоді мені здалося, що їй тисяча років.
“Він робив мене” – цієї відповіді мені було цілком достатньо. Ну звичайно! У цьому було стільки сенсу! Дивлячись на неї в той момент, я зрозуміла, що ця дитина дуже довго спала у Бога на грудях, ніби небеса не хотіли відпускати її.
Я пишу це для всіх, хто вже дуже довго молиться за появу дітей. Я пишу це для тих, хто вже втратив надію колись завести дитинку. Будь ласка, не засмучуйтесь, не гнівайтесь на Бога. Він чує ваші молитви. Просто поки що він створює вашу крихітку.
Я чесно не знаю, чи з’являться у вас діти під час пологів чи при усиновленні. Нікому не дано зрозуміти, як там на небесах все влаштовано, але, можливо, Бог так довго не дає вам малюка, бо він творить справжній витвір мистецтва. І одного разу, зовсім скоро, ваш малюк скаже вам: “Бог просто робив мене дуже довго”. І це буде ваше щастя. Просто дочекайтеся його.
Розповідь однієї щасливої мами.
