Бернард Шоу не надто палко любив свою дружину Шарлотту.
Він звик до неї. Вона його одружила на собі; вона була багатою, а драматург тоді був бідний і хворий. Шарлотта і запропонувала одружитися, щоб доглядати за ним. Він погодився. Мовляв, я вас не люблю, і ви мене не любите. Будемо друзями. Такий у нас буде дружній шлюб.
Він з актрисами листувався, з красунями. А щодо дружини жартував, що у неї обличчя – як булка. Дружні жарти такі. Ну а що? Обом за сорок було. Одружилися на основі дружби та за розрахунком. Можна й пожартувати.
А потім драматург знайшов випадково фотографію Шарлотти у віці двадцяти двох років. Він був вражений її красою. Її прекрасним виглядом. Він навіть спитав її: мовляв, що ж це? Що таке сталося з тобою, що ти стала… Ну, непривабливою?
Шарлотта щось пробурмотіла про нещасне кохання, яке розбило їй серце. Але Шоу не дуже вникав. Він писав п’єси та листи красуням-акторкам.
…А потім Шарлотта захворіла та померла. Вона вже постаріла.
І перед смертю сталося диво: її обличчя, раптом стало невимовно прекрасним. Як на тій фотографії, де Шарлотті двадцять два. Ось таким гарним та юним раптом стало її обличчя.
Бернард Шоу дивився на це незнайоме обличчя. Він був приголомшений до глибини душі. Дивився і дивився – від його цинічного гумору і сліду не залишилося!
А потім вона померла і чудо зникло. У труні лежала бабуся. Тіло бабусі…
Ми можемо зовсім не знати людину, з якою живемо разом. І нас можуть зовсім не знати, не бачити. Наше прекрасне обличчя приховано, його не помічають; і ми іноді не помічаємо обличчя близьких людей.
Тільки в останню мить спадає завіса.
І тільки в останню мить можна зрозуміти, як ти любив людину. І якою вона була прекрасною, – але вже надто пізно…
© Анна Кир’янова
