Відтоді як донька вийшла заміж пройшов не один рік, але з кожним роком ми віддалялися все більше. Мені здавалося, що вона зовсім забула про батьків. Я набрала номер Олі. У слухавці довго не відповідали і нарешті я почула:
- Слухаю!
- Олечко, це мама. Ти що так захекалася? У спортзалі, мабуть, знову? Тобі незручно говорити?
- Ні. Машину мию.
- А чому ж ти?
— Ну, а хто? На мийку гнати за шалені гроші?
— Боже помагай, доню. Я ось чому дзвоню, Олечко — приходьте з чоловіком у неділю до нас. У нас із татом річниця весілля. Посидимо, шашлик посмажимо, побалакаємо…
— А чого раптом святкувати щось надумали? Сивина в бороду, біс у ребро? – виразила донька.
— Так, ми вже 30 років разом. Як не відзначити?
— Вибач, мам, не вийде. Ми у неділю на весілля запрошені. У Славка найкращий друг одружується. У вас цих річниць ще скільки буде, а перше весілля — воно одне.
Я проковтнула клубок в горлі, що так невчасно підкотився і тільки і змогла видавити:
— Шкода, а ми так скучили.
— Та ми теж, мамо, але ж не відмовляти людям. Тільки ти не ображайся, ми обов’язково привітаємо вас. Потім. . .
- Гаразд, намагаючись не видати своє розчарування, сказала я. Подзвоню твоєму братові.
На жаль, у сина теж були свої плани. Поклавши слухавку, я розплакалася як дівчинка, не в силі вгамувати своє розчарування.
- Що трапилося, Ніно? — розгублено запитав чоловік.
— Нічого особливого, просто діти не зможуть приїхати на нашу річницю весілля, а я так сподівалася всіх зібрати за одним столом.
— Гаразд, досить скиглити! Це ж наше свято, зрештою, а не їх.
Цієї ночі мені не спалося. Немов камінь на груди поклали. Образа спати не давала, підносячи все нові та нові картини. Що я не так зробила у своєму житті, що діти мене не цінують? Обох вивчили, кожному житло забезпечили, все робили, щоб дітки ні в чому не мали потреби, а вони як чужі. Чоловік заспокоював мене:
— Люба, вони вже мають свої сім’ї, їм не до нас. Ну, я ж є в тебе і ти в мене. Заспокойся. Давай я тобі валеріанки накапаю?
— Та вже випила. Ти на роботі весь час, я сама. Словом нема з ким перемовитися.
Наступного дня чоловік прийшов надзвичайно рано.
- Щось на роботі?
А він увесь сяє. Простягає мені букет із-за спини.
- Це для тебе! Завтра їдемо відпочивати на озеро на цілий тиждень.
Будиночок, який орендував Віктор і справді був чудовий. Навколо море квіти і вид на озеро з вікна.
Прокинувшись вранці, я побачила, що все ліжко завалено квітами, по кутках кімнати красувалися різнокольорові кулі. А коли я хотіла вмитися і подивилася в дзеркало, то помітила напис «З річницею весілля, кохана!».
Від щастя, я готова була розплакатися. Глянувши у вікно, я побачила свого чоловіка, який несе в руках плетений кошик. Ще подумала, що за сюрприз він мені готує. Взявши до рук кошик, я почула тонке попискування і побачила крихітне кошеня.
- Ну як? Приймеш? — чоловік сяяв, як начищена каструля.
- Вітю! Це чудове свято в моєму житті.
Ми провели буквально медовий місяць, щоправда тривав він лише тиждень, але вражень вистачить ще на роки. Після приїзду не замовкав телефон. Діти нас втратили:
— Мамо, у вас є совість? Ми зателефонувалися вже, телефон не доступний!
- Та що ти так розійшлася, – відповіла я дочці, – маємо ми право з батьком відпочити чи ні?
- Звісно. Просто не дзвониш, не турбуєшся.
— Ну, у тебе ж є кому подбати. А ми з татом вирішили пожити для себе.
- Для себе?! Мамо, що відбувається?
— Просто у нас медовий місяць, і нам не до вас.
З того часу у нас уже рік як медовий місяць. Діти стали уважнішими, чоловік пішов із роботи і ми навчилися обходитися малим, адже у нас є МИ.
