У палаті для безнадійно хворих, вмираючих ракових пацієнтів, лежали двоє: жінка сорока п’яти років і дівчинка чотирьох, а може, п’яти років. У дівчинки був рак мозку, запущена четверта стадія. Дівчинка була сиротою ії нещодавно привезли з дитячого будинку в лікарню. Коли в дитячому будинку зрозуміли, що більше не можуть чути її стогони, крики, і напади хвороби стали повторюватися з лякаючою швидкістю, було прийнято рішення відвезти дівчинку в цю недорогу лікарню, де зазвичай і збирають всіх безнадійно хворих, вже вмираючих і просто бідних, нікому з родичів не потрібних людей. Дівчинці залишалося жити в цілому десь тиждень – сім днів, коли в її, відокремлену від усіх, палату, поклали ще одну пацієнтку, жінку сорока п’яти років з раком легенів, який перейшов вже у вторинний рак кістки, з прогресуючим метастазуванням. У цієї жінки теж нікого не було з рідних і близьких. Ну, як не було…
Коли вона була молода, у неї був наречений, але коли вона завагітніла, наречений відреагував вкрай негативно, сказавши, що зараз саме час робити кар’єру, а не дітей, і наполіг на аборті, під час якого були пошкоджені дітородні органи жінки, і вона залишилася безплідною на все своє подальше життя. Наречений через якийсь час “розсмоктався”, як хірургічний рубець, так само болісно, болісно і не безслідно. Мати цієї жінки померла, батька вона ніколи не знала, та й не хотіла знати, так ось і жила з тих пір – самотня і поранена душею, поступово стала ненавидіти всіх заміжніх і вагітних жінок, потім стала ненавидіти всіх дітей, потім, взагалі, всіх. Курила багато і страшно. І ось вона, безнадійно хворий пацієнт, знаходиться в клініці для «вмираючих». Скоро її нікчемне життя нарешті закінчиться, але чому її обов’язково треба було класти в одну палату з дитиною, яка вічно стогнала, кричала, і кликала маму?! Жінка не розуміла. Дівчинка її дуже сильно дратувала, злила, в серці жінки давно не жило вже співчуття до чужого горя і болю, тільки власні біль і образа на життя, жили в її душі.
На другий день їх спільного проживання в палаті стогони дівчинки ставали все нестерпнішими для жінки, а її плач за мамою, такою бажаною, і зовсім рвав серце і рани жінки до крові і на шматки.
“Ні, я більше не можу це терпіти, – крізь зуби бурмотіла жінка, – коли ж ця нестерпна дівчинка помре? Мені погано від своїх болів і нападів, а тут вона і день і ніч ниє, стогне, кличе маму… Перевести мене з цієї палати ніхто не переведе, я ж з ” скоро вмираючих ” пацієнтів. Ця маленька дівчинка не приходить до тями, і зовсім мене дістала… Не можу так більше, не можу. Чуєш, Господь, може, досить знущатися наді мною? Ти мені навіть померти спокійно не даєш, але я покажу Тобі, я покажу! Зі мною жарти Твої не пройдуть!» – так скреготала жінка, потім у неї почався напад, і вона знепритомніла від болю.
Вночі, на третю добу, коли жінка прийшла до тями, вона вирішила відключити той апарат, що підтримував ще видимість життя в дівчинці, і тим самим, позбавити і себе, і цю нещасну від спільних страждань. Жінка підійшла до ліжечка дівчинки. Та тихо стогнала. Здавалося, що стогін став як повітря для цього дитятка. Щоб відключити апарат, що підтримує життя в дитині, жінці треба було нахилитися над дівчинкою, і біля самої шийної артерії, поруч, витягнути клапан. Коли жінка нахилилася і взяла пальцями потрібний їй клапан, дівчинка вперше за всі ці дні замовкла, затихла, потім радісно відкрила свої очі і сказала: «Мама. Мамо, ти прийшла, нарешті». Обійняла тремтячу над собою жінку і заснула тихо, безтурботно, жодного разу не застогнавши.
Жінка застигла на місці. Все ще тримаючи нещасний клапан в руці. Їй було дуже незручно стояти в такій позі над обіймаючою її за шию дівчинкою, але вона стояла. Довго стояла. Ноги затекли, і руки теж. Вона плакала, тихо плакала, щоб не розбудити дівчинку. Через деякий час жінка знайшла можливість акуратно прилягти поруч з дитиною серед всіх цих трубок і катетерів. Потім і вона заснула.
Прокинулася жінка від незвичного для неї почуття пильної уваги. І правда – на ліжку сиділа дівчинка, вся в трубках, нечесана, зі смішним скуйовдженим волоссям, і пильно, дивилася на жінку. Коли жінка прокинулася, дівчинка серйозним голосом запитала:
– Мамо, ти де так довго пропадала? Я вже зачекалася тебе тут!
– Донечко, твоя мама багато працює. Я тільки вчора з відрядження. Може, припиниш мене відчитувати і обіймеш?
Тут же вся серйозність дівчинки пропала без сліду, вона посміхнулася всім своїм ротом з молочними нерівними зубами, і кинулася мамі на шию.
– Я знала, що ти прийдеш за мною! Я знала! Я одна тебе чекала! Всі говорили, що у мене немає мами, немає тебе, ти уявляєш? Але я їм не вірила.
Поки дівчинка шепотіла слова і притискалася до грудей жінки, остання сумно думала про те, що хвороба поруч, причаїлася, і чекає свого часу, тільки на коротку мить давши дівчинці щастя знайти матір, нехай і не справжню, і таку ж безнадійно хвору і змучену.
“Боже, що ти придумав мені на прощання?! До чого цей сарказм, а?”- думала жінка. Але однією, вільною рукою, вона невпинно і ніжно погладжувала пухнасте скуйовджене волоссячко на голові дівчинки.
На хвилину дівчинка замовкла – починався напад головного болю. Дитина не показувала, що у неї щось болить, але жінка-то знала. Вона сказала дівчинці:
– Донечко, ти давай, тихесенько приляж зі мною поруч, і я тебе ось так обійму, і ми будемо лежати разом, добре? Давай відпочинемо!
– Так, мамо, давай, тільки я очі закривати не буду, така ти у мене красуня!
Малятко лягло на бочок так, щоб весь час бачити маму, дивилася, намагаючись рідше моргати, і усміхалася, намагаючись не показати, що у неї болить і розривається зсередини голова. Це можна було зрозуміти тільки по сильно стиснутим щелепах малятка: нерівні молочні зубки міцно зціпили «воротця» рота, і не дозволяли жодному стогону вирватися назовні. Так і заснула дівчинка, весь час посміхаючись. Вночі почалася криза. Лікарі прийшли, розвели руками, помахали співчутливо головами над тілом дівчинки, сказавши, що кінець близький, і вони нічого не можуть зробити. Їм дуже шкода.
Дівчинка не приходила до тями. Жінка весь час сиділа поруч, не випускаючи зі своєї руки ручку маленької. Всі власні напади і болі жінки відійшли кудись на далекий план, і вона не відчувала їх зовсім. Все її життя, всі її почутя що залишилися ще в тілі, зараз були віддані дівчинці, і належали вже не самій жінці, але малятку, що металося в маренні. Жінка запам’ятовувала кожну рисочку тіла своєї довгоочікуваної дочки. “Боже, яка вона у мене гарненька, – думала жінка, – яка смішна і сильна в той же час. Маленька, правда, але хіба це біда”. Жінка спробувала помолитися, але жодної молитви не пам’ятав її мозок. Навіщо їй були потрібні молитви, коли не було в її житті сенсу? Раніше. Але тепер. Ах, як все невчасно, невпопад. Тоді жінка знову заговорила з Богом тією мовою, що знала. Тими словами, що вживала і раніше в бесідах і образах на Нього, але тільки тепер щось змінилося. Не було докорів і образ, не було погроз і проклять в словах жінки, але були вистраждана мудрість, чистота смирення і паросток могутньої любові:
– Боже, я багато разів говорила тобі погані, образливі слова. Якщо можеш, прости. Я ненавиділа життя і себе, прости. Я не вміла і не хотіла любити-прости. Нічого не прошу для себе, і немає в моєму серці жалю до себе, що так довго отруював життя моє. Хочу тільки сказати: що б Ти не вирішив, нехай буде так, як Тобі треба. Якщо можна, то забери біль донечки моєї, і дозволь мені розділити її біль зі своїм, бо нічого страшнішого немає на землі людській, ніж матері бачити муки дітей її. Спасибі, Боже, що вислухав, я знаю це.
Наступного ранку дівчинка затихла зовсім. Не стогнала, не рухалася. Жінка зрозуміла, що дитина померла, але знову не народилося в серці жінки образи на Бога, бо тепер вона була істинною матір’ю, і хотіла тільки одного: щоб її дитя не знало мук, ні на землі ні ще “де-небудь”. Тихо дивилася вона на обличчя дівчинки своєї, таке чисте і спокійне. І усміхалася.
Дівчинка ….відкрила очі і сказала:
– Мамо, ти можеш знайти мені альбом для малювання і кольорові олівці? – вигляд у неї був дуже серйозний, бровки насуплені, в очах – думка.
“Моя дитина жива, – подумала жінка, – жива моя дівчинка». Радість, що прилила до її серця, була такої сили і могутності, що, здавалося, її зараз розірве на місці від щастя, і це незважаючи на те, що жінка не спала кілька діб поспіль, перенервувала. Ну, а про те, що вона сама з вмираючих ракових хворих, жінка просто забула. Хіба до хвороби їй зараз, коли її малятко так наполегливо вимагає собі альбом і олівці…?
– Сонечко, ти як себе почуваєш? – ласкаво і надзвичайно ніжно запитала вона.
– Мамочко, як ніколи добре, а тепер, коли ти повернулася з відрядження, взагалі, тільки й роблю, що відчуваю себе добре, але вчора мені снився сон: прилетіло два чорних дракона до мене, і хотіли спалити моє ліжечко. Я сказала одному з них, що у мене є мама, і показала кулак. Навіть два кулаки! – дівчинка міцно стиснула кулачки і виставила їх люто вперед, – ось так саме йому я і показала! Той дракон, що вивергав на мене вогонь, злякався і сказав, що йому тут більше нічого робити.
Жінка попросила медсестру купити все те, що просила її дочка.
– Ось він мій дракон, що весь час смажив мене у своєму вогні, поки ти не повернулася з відрядження. Він дуже чорний і брудний, У мене навіть олівець закінчився, поки я замальовувала його. Ось другий дракон: він сірий і пухкий, цей дракон літав над твоїм ліжечком, мамо!
Минув тиждень, минув другий, лікарі взялися робити томографію і рентгенівські знімки обох пацієнтів, що все ще жили, всупереч встановленим лікарями термінам і графікам. Знімки показали, що пухлини мозку, метастази в кістках і нарости на легеневій тканині розсмоктуються з неймовірною швидкістю! Незрозумілий процес… Диво можливо?!
Наталія Солунська
