Давним-давно в роки, повної сумнівів, молодості, я зустріла розумну, незалежну, талановиту і цікаву жінку років сімдесяти п’яти, і вона поділилася зі мною приголомшливою життєвою мудрістю.
Вона сказала: «Років двадцять – тридцять ми щосили намагаємося стати досконалими, тому що нам дуже важливо, що подумають про нас люди.
Після п’ятдесяти, нарешті, ми відчуваємо себе вільніше, вирішивши, що нам неважливо, хто там що про нас думає. Але звільнитися повністю не вдасться, поки не виповниться шістдесят і навіть сімдесят, коли усвідомлюєш нарешті розкріпачену істину – ніхто про вас не думав і не думає взагалі».
Не думали. Не думають. Ніколи не будуть думати. Люди думають насамперед про самих себе.
Їх не хвилює, що ти робиш і чи добре ти це робиш, їм просто ніколи про це турбуватися. Вони поглинені власними переживаннями. Ви можете на мить привернути до себе їхню увагу (наприклад, добившись гучного публічного успіху або потерпівши голосну поразку), але дуже скоро вони відвернуться в той бік, де їм цікаво завжди – на самих себе. Хоча спочатку може здатися, ніби це жахливо і сумно, що нікому до вас немає діла, але це принесе ще й звільнення. Ви вільні, тому що всі кругом занадто зайняті собою.
Так, значить, можна робити, що хочеш.
Можна бути, ким захочеш.
Творіть і створюйте, що побажаєте, і нехай ваші твори будуть зовсім недосконалими, адже з дуже великою часткою ймовірності цього ніхто навіть не помітить. І це просто шикарно.
Елізабет Гілберт
