Мій син Паата в 12 років так нагрубив мамі, що довів її до сліз.
Бабуся і сестра намагалися з ним поговорити, але в такі моменти втручатися не можна. Навіть пояснення батька ні до чого не приведуть. Я нічого не сказав.
Пройшов тиждень. Паата вже забув про те, що трапилося. І я підійшов до нього і запросив прогулятися для «чоловічої розмови». Такої, про яку мама не мала нічого знати. Ми йшли мовчки, а потім я звернувся до сина:
– Хочу, щоб ти дав мені пораду. Одного разу я закохався в одну жінку. І я пообіцяв їй, що якщо вона вийде за мене заміж, то я ніколи не дам її скривдити. Як ти вважаєш, це правильно?
– Звичайно, правильно, – відповів він.
– А ти коли закохаєшся, даси своїй майбутній дружині таку ж обіцянку?
– Звичайно, дам! – відповів Паата. І тоді я йому сказав:
– Тепер допоможи мені, будь ласка. Я не знаю, як бути зі своїм сином, який образив мою кохану жінку. Підкажи, що мені робити. Адже я дав їй обіцянку.
Це і є шокова терапія. Він довго, довго мовчить. Але те, що в цей момент кипить всередині нього, саме це і творить людину.
– Накажи мене, – нарешті каже він.
– Навіщо? Я не для цього тебе покликав. Нас двоє, і ми повинні захищати наших жінок. Допоможеш мені у цьому?
– Допоможу, – відповідає Паата.
Я тисну йому руку і кажу:
– Підемо додому. І давай про це ніхто не дізнається: ні мама, ні бабуся. Це буде наша, чоловіча розмова.
Шалва Амонашвілі
