Тому що красиві слова – не завжди правда. Як би нам цього не хотілося:
«Все, що мене не вбиває, робить мене сильнішим!», – так Ніцше сказав, потім збожеволів, а потім помер. Тому що це красиві слова, але це неправда.
Все, що нас не вбиває одразу, вбиває потроху, непомітно. Вбиває нашу доброту і довірливість. Ніжність і щирість. Відкритість, щедрість, ясний погляд і м’яке серце … Обман, зрада, ницість, невдячність, жорстокість, несправедливість можуть не відразу вбити. А по краплині, по краплині … стерпимо, витримаємо, рана загоїться. Шрам залишиться – груба шкіра.
І так, поступово, цією шкірою й обростеш, сам не помітивши – як це вийшло? І можна себе втішати – я став сильнішим! Так. Але в душі ще одна струна порвалась, ще один кришталевий дзвіночок затих. Щось або хтось там помер, в душі, – добра фея або маленький ангел. Які були нашою частиною.
І вже точно знаєш, як треба відповісти на удар. Як – на жорстоке слово. Як дати здачі, якщо потрібно.
І точно знаєш, що можуть вдарити – просто так, нізащо. Або замість подяки. І нітрохи цьому не дивуєшся. Звик. І навчився терпіти або захищатися.
Але щось безповоротно втрачаєш з кожним ударом, зрадою, розчаруванням. Назавжди це йде і вмирає. І стаєш сильнішим, так. Але за рахунок інших важливих якостей.
Все, що мене не вбиває, просто вбиває не відразу. Але робить сильнішим чи бездушним? – хто знає. Треба менше того, що вбиває. І тих, хто вбиває, теж менше. Тому що вони все одно – вбивці. Вбивці чужих ніжних душ і добрих поривів …
Автор: Анна Кір’янова
