Жив-був виконроб. Все життя він будував будинки, але став старий і вирішив піти на пенсію.
– Я звільняюся, – сказав він роботодавцю. – Йду на пенсію. Буду зі старенькою онуків няньчити.
Господарю було шкода розлучатися з цією людиною, і він попросив його:
– Слухай, а давай так – побудуй останній будинок і проводимо тебе на пенсію. З хорошою премією!
Прораб погодився. Згідно з новим проектом йому треба було побудувати будинок для маленької сім’ї, і почалося: узгодження, пошуки матеріалів, перевірки…
Прораб поспішав, бо вже бачив себе на пенсії. Чогось не доробляв, щось спрощував, купував дешеві матеріали, так як їх можна було швидше доставити… Він відчував, що робить не найкращу свою роботу, але виправдовував себе тим, що це кінець його кар’єри. По завершенні будівництва, він викликав господаря.
Той оглянув будинок і сказав:
– Знаєш, а адже це твій будинок! Ось візьми ключі і вселяйся. Всі документи вже оформлені. Це тобі подарунок від фірми за довголітню роботу.
Що відчув виконроб, було відомо тільки йому одному! Він стояв червоний від сорому, а всі навколо плескали в долоні, вітали його з новосіллям і думали, що він червоніє від сором’язливості, а він червонів від сорому за власну недбалість. Він усвідомлював, що всі помилки і недоліки стали тепер його проблемами, а всі навколо думали, що він збентежений дорогим подарунком. І тепер він повинен був жити в тому єдиному будинку, який побудував погано…
Мораль:
Ми всі – виконроби. Ми будуємо наші життя так само, як виконроб перед відходом на пенсію Ми не докладаємо особливих зусиль, вважаючи, що результати цього конкретного будівництва не так вже й важливий. До чого зайві зусилля? Але потім ми усвідомлюємо, що живемо в будинку, який самі збудували. Адже все, що ми робимо сьогодні, має значення. Вже сьогодні ми будуємо будинок, в який вселимося завтра.
