Одного разу (в молодості) я ходила на день народження до колеги Наді. Ми відмінно провели день у неї на дачі, народу було багато. А потім, через пару днів, святкування продовжилося на роботі. Надя трошки випила і розговорилася.
Наприклад, вона ображено розповіла, що на день народження до неї приїжджала подруга, яка дуже вдало вийшла заміж, і (дослівно) “тепер вся упакована в бренди катається як сир у маслі”.
Вона і в телефоні у мене записана як Юля Пармезан, – сказала Надя, і я щиро реготала з цього жарту.
Так ось ця Юля Пармезан подарувала Наді набір косметики. Надя думала, що він, напевно, якийсь дико дорогий, з Європи привезений, погуглила, а він – максимум 800 коштує. Надя говорила з підтекстом: “Ось же ж скупердяйка виявилася ця Юля”.
Мені стало трошки соромно.
У мене бюджет на подарунок Наді був приблизно такий же, і я купила букет і чайний набір, на тих же 800, навіть, якщо чесно, на 750.
– Надю, мій подарунок, якщо чесно, коштував приблизно стільки ж, – зізналася я.
– Олю, ти чинуша, з зарплатою в 8 тисяч в місяць, тому в твоєму випадку 800 – це навіть багато, я дуже ціную. А там… заводи-пароплави, грошей не лічено, а для друзів… ех.
Я зрозуміла, що подарунок хоч і вибирають тому, кому його подарують, все одно він – головним чином, про дарувальника.
І один і той же набір косметики, подарований різними людьми, скаже про них різне.
Минуло багато років.
Нещодавно я підслухала розмову чоловіка і дружини (вона манікюр доробляла, а ми з її чоловіком чекали, коли вона доробить).
Дівчина ця з чоловіком і новим манікюром потім їдуть на день народження до прабабусі чоловіка, якій виповнилося аж 95 років. Вона вже слабенька, з дому майже не виходить. Але дуже ясний розум у неї, і життєрадісна.
І ось вони не знають, що дарувати. Обговорюють.
Чоловік каже:
– Торт купимо і квіти, їй зараз смачно поїсти важливо і квіти – як знак нашої уваги. Вони будуть стояти і пахнути, їй приємно на багато днів вперед.
А дружина говорить:
– Давай краще гроші. Там їжі і квітів буде і так повно. А на гроші вона купить те, що дійсно хоче. Те, що потрібно саме їй.
– Їй 95, зайчику. Вона нічого не хоче. Гроші вона в “похоронну кубушку” відкладе, або внукам роздарує. На себе не витратить…
– Слухай, але це буде її право. Може, їй спокійніше від думки про похоронну кубушку. Або радісно дарувати гроші онукам. Чому ти вирішив, що ти краще знаєш, як витрачати її гроші?
– Я так не вирішив. Я просто хочу зробити за прабабулю те, що вона ніколи не зробить сама – купити щось виключно для неї самої.
– Це називається “заподіювати щастя”. Ти впевнений, що краще її знаєш, що її щасливою зробить. Але судиш по собі.
– Я хочу інвестувати їх в її комфорт. Шаль, плед, тапочки, щось для неї…
– У неї цих тапочок і пледів – мільйон. Вона в одній хустці улюбленій ходить, та халаті. Ти хоч помічаєш?
Дівчина доробила манікюр, і вони пішли, і я так і не знаю, що отримає в подарунок прабабуся. Торт з квітами, гроші або шаль-плед-тапочки.
Вони хоч і сварилися, але було видно, що обидва люблять бабусю, і вибираючи подарунок, хочуть, щоб подарунок передав старенькій їхні почуття.
Дівчина – уважна і чуйна, хоче, щоб право вибору подарунка залишилося за іменинницею, і в цьому багато турботи і страху подарувати те, що зовсім не потрібно (а коли людині 95, то ризик помилитися і правда великий).
А хлопець – прямолінійний і конкретний, йому хочеться подарувати ефективний подарунок, потрібний. Але йому ніколи не було 95 років, і він не знає, що хочеться в цьому віці, і накидає варіанти, багато з яких далекі від реальності.
А я слухаю і думаю, яка все-таки вірна теза про те, що “подарунок – це перш за все про того, хто дарує, а не кому”.
Одного разу я бачила, як в квітковому магазині жінка вибирала букет на похорон своєї першої вчительки.
– Раптово так… Інсульт… Нещодавно ще спілкувалися… Ми всі для неї як діти були… Як рідні… І вона нам теж… Як мама, – поділилася вона.
– Співчуваю, – сказала я.
Спочатку вона хотіла взяти 30 троянд, але вони були по 70 грн, дорого. Потім знайшла по 40 грн, і вирішила, що візьме 20. Потім подумала, що вчительці вже все одно, а у неї життя триває, і вона – не дешева.
В результаті вона згадала, що гвоздики! Гвоздики ідеально для похорону і купила 8 гвоздик. Тому що виглядають як 10. Ні, не треба загортати – ніхто не загортає, коли в труну…
І тут в магазин вбігла ще одна жінка, теж за квітами на похорон. І скупила всі троянди по 70 грн.
– Ох, Оленко, знову ти хочеш здаватися кращою і багатшою, ніж ти є. Перед іншими чи що красуєшся? – запитала колишню однокласницю та, у якої 8 гвоздик.
– Вона мені в школі як мама була. Я уважити хочу… І провести її в останню путь достойно… А ти про щось своє…
Ось.
Наші букети, наші подарунки, наші вітання, які ми даруємо іншим – все про нас.
Всі наші слова і вчинки, які ми говоримо про інших – все про нас.
