Заздрити – гріх. А порівнювати та просити чужу долю — несусвітня дурість. Разом із долею дається і приречення…
Ми не знаємо чужої долі цілком…
Ніколи не проси чужої долі. Заздрити – гріх. А порівнювати та просити чужу долю — несусвітня дурість. Разом із долею дається і приречення.
Але одна жінка про це не знала. Заздрити – страшний гріх! Вона й не заздрила. Вона просто хотіла таку саму долю як в Аміри. Мріяла про неї.
Фатіма народилася у бідній сім’ї у грубих та жорстоких людей. Потім батько помер і прийшла бідність. Побої, погана їжа, за молодшими дітьми треба доглядати… А Аміру любили батьки, порошинки здували, будинок її — повна чаша.
І потім Фатімі було важко жити. Чоловік теж бідна, робоча людина, проста. А Аміра вийшла з любові за забезпеченого юнака. У Фатіми діти хворіли часто, у Аміри росли міцними. Одягнена Аміра була розкішно. І сяяли її діамантові сережки, а в квітучому саду співали птахи, отак!
І чудовий дім збудували Аміра та її чоловік. Усі родичі їм допомагали! Аміра їздила на чудовій машині, красива та кохана…
Якось Фатіма йшла по доріжці, несла важкі відра з водою. Поруч малюк шкутильгав, тримався за спідницю. Іде та плаче. А Фатіма в думці вважає, як розтягнути гроші на їжу та одяг дітям.
Як добре було б мати таку саму долю, як у Аміри!
І Фатіма благала шалено, звертаючись до Всевишнього: «Пошли мені таку ж долю, як у Аміри! Дитинство і юність уже не повернути, але хоч зараз пошли мені таку саму долю!» — так вона подумки вигукнула і навіть заплакала, як її дитина.
І одразу на доріжці зустріла сусідку. Дуже сумну. Сусідка сказала: «Таке горе! Знаєш, у нашої Аміри знайшли невиліковну пухлину в голові. Нічого не можна вдіяти. Воістину, зла доля в Аміри!».
Фатіма похолола. Кинула відра, взяла дитину на руки і притиснула до себе. Стоїть і дивиться на сонце, на зелені дерева, на знайому вулицю. І благає Всевишнього не давати їй таку ж долю, як у Аміри. Своє є. І треба її проживати та покращувати. І дякувати за те, що є.
У кожного своя доля та своє приречення. І ми не знаємо чужої долі цілком, треба нести свої відра. І йти своєю доріжкою до свого будинку…
Автор: Анна Кір’янова
