Сепарація – це процес не односторонній, але часто ми (і я теж) багато говоримо про батьків, які не готові, не можуть, тримають, не відпускають. Про мам, які прив’язують, боячись самотності та непотрібності, і світ яких зосереджений навколо дітей. Ми звикли вважати, що в батьків багато відповідальності за якість життя їхніх дітей.
Але є ще й діти, які НЕ ЙДУТЬ.
Піти, залишити, а іноді, якщо це потрібно для виживання — кинути — це завдання дітей, що виросли, якщо вони хочуть знайти свій шлях.
І з цим все часто набагато складніше.
Тому, що якщо з батьками зручно і тепло, більше, ніж незручно, то імпульсу «відірватися від» складно народитися, сформуватися.
Якщо з батьками складно, холодно і боляче, то дуже хочеться вірити, що це може змінитися і я можу на це вплинути. Дитячу всемогутність ніхто не відміняв, а вона здатна міцно емоційно тримати біля батьків, нехай навіть фізично ви будете ой як далеко.
Також міцно тримає біля батьків ідея про батьківську відповідальність. Якщо він народив, то він повинен. Спробуйте тільки уявити, що НІ.
Любити, бути, виховувати — це опція, яка в когось вбудована або набута і він нею користується, якщо хоче і вміє, а у когось ні — він тільки приводить дитину в цей світ і здатний забезпечити щось дуже обмежене — мінімальний набір для виживання — і дитині потрібно мати справу з цією даністю. Шукати в інших місцях, у інших людей, в собі, де завгодно. Переживати дефіцит і гнів, і лють, і образу, і безсилля — і миритися з цим, і йти далі.
Світ не обмежений батьками, якщо дозволити собі це помітити і не витрачати сили на пошуки джерела в пустелі. Чим раніше це вдасться помітити і прожити розчарування в зв’язку з цим, тим більше сил і часу залишиться для свого життя. І саме в цьому місці може з’явиться місце для стосунків з батьками, тільки не з потреби, а тому, що важливо чи тому, що хочеться.
Відмовитися від очікувань і надій це в першу чергу означає відмовитися від влади. Саме відчуття влади або бажання влади завжди тримає біля можливого, очікуваного, зарядженого надіями джерела чого б то не було.
Ще один спосіб дозволити собі вирости замість плекання в собі нездатності рости — спробувати побачити в батьках людей, а не об’єкти можливої-неможливої любові. Тут, якщо вдасться, можна помітити, що ми самі не дуже плодовиті джерела любові. Особливо для батьків. Можна, знову запросити в це місце батьків і показати докірливо пальцем — ось хто в тому, що ми такі винен. Їх внесок дійсно може бути вагомим. Але завжди складніше побачити, засвоїти, що і ми, діти, теж вкладаємося.
Як часто ми злобно вимагаємо з цієї рентної позиції (всередині себе, якщо не брехати собі, можна помітити, як добре ми себе накручуємо, щоб тримати їх на короткому повідку, але заодно і себе біля них) — любіть нас, такі-сякі, ми ваші діти і ви нам зобов’язані, при цьому геть не хочемо бачити, що ми їх теж, так собі, на «трієчку» любимо.
І багато хто з нас зовсім не готові приймати їх особливості, заморочки, інший світогляд, їхні почуття, їхню до нас агресію. Визнавати те цінне, що у них є або вони для нас роблять. Або те, що не роблять, даючи нам таким чином багато свободи і прекрасні приклади, як не треба жити, хоч це і не очевидно відразу.
Ми часто не хочемо з цим всім мати справу.
Це не добре, і не погано — це просто так.
Інша справа, що часто ця наша конфронтація, ці явно перебільшені, до відрази, відмінності між нами і батьками якраз і потрібні, щоб поруч стало душно, неможливо, було легше знецінити і простіше від’єднатися, піти.
Потім, правда, для того, щоб можна було виявити як сильно ми в чомусь схожі, але це вже набагато пізніше, якщо вдасться, у міру дорослішання і усвідомлення інших смислів і завдань розвитку.
Піти також означає перестати вважати батьків безпорадними.
Перестати брати відповідальність на себе за їхнє життя, їх щастя, їх почуття. Побачити, що вони ЯКОСЬ ЖИВУТЬ. Чомусь радіють і чомусь засмучуються.
Можливо не так, як ви хочете, не так, як вам би подобалося, можливо, на ваш погляд — неправильно, нещасно, залежно, в темряві, але живуть. Вони не зобов’язані робити так, щоб ваш погляд радів. Як вміють так і живуть.
Навчаючи вас, можливо, тому, що можна жити, ЯК ВМІЄШ і ще можна бачити і знову вчитися у них — ЯК НЕ ТРЕБА ЖИТИ.
Але щоб це побачити, потрібно для початку знову визнати своє безсилля, свою безпорадність — так, ви не повинні забезпечувати їхнє щастя, але і вони не повинні забезпечувати ваше.
Це одна з ключових точок виходу із звично званої нині — емоційної залежності від батьків.
А ще часто буває просто страшно. Страшно зізнатися, що нам страшно, а раптом ми не впораємося, не виживемо, чи не влаштуємося, не знайдемо когось, хто б нас любив або кого б ми любили, не зможемо, не вийде у нас любити, будемо і залишимося назавжди самотніми, нікому не потрібними, безпорадними, розгубленими. Зламаємося і не пройдемо шлях «за власним життям». Це все може трапиться, звичайно. Але батьки знову тут ні при чому.
Це все закономірні почуття, які виникають там, де вони і повинні виникати — в точці, де потрібно вибрати — мені куди? Туди, де я вже більше не хочу, ніж хочу, але зате знаю як — і це шлях безпеки. Це тут ми платимо життям і тим, що в ньому могло б різного з нами трапитися, за тепло і «умовний знайомий спокій», і майже повну відсутність змін. Стабільне, але звично сумне болото.
Або ризикуємо піти незнайомою дорогою, в пошуках можливостей, але і зіткненням з неможливостями і ніхто не знає, як воно піде і тут ми платимо безпекою за нове, за пошуки свого.
Це дверцята у ваше власне життя, ключі від якого тільки у вас. У батьків були свої дверцята і те, як вони їх відкривали і чи взагалі відкривали, не зобов’язує вас робити так само.
Ключі просто потрібно зауважити, привласнити і перестати кидатися ними в батьків, якщо ви не хочете остаточно їх втратити. Вчитися користуватися ключами можна під час життя …
Автор: Олена Швець
