Мене звуть Ольга Товпеко, я психолог, і одного разу я зрозуміла, що наша дитина залежить від гаджетів. Так, таке страшне усвідомлення прийшло до нас із чоловіком. Подвійно прикро, що ми знали правила використання гаджетів та навчали їм дитину. Прийняли всі запобіжні заходи, але все одно дещо упустили. Так що з мене відверта розповідь про те, як навіть психолог може сісти в калюжу.
Я ділюся цією історією, бо розумію, що багатьом батькам доводиться буквально віддирати дітей від смартфонів, приставок та комп’ютерів. Сподіваюся, мій досвід буде вам корисний.
Подарували телефон та встановили правила
Коли Андрієві виповнилося 6 років, він попросив телефон. Чесно, я була не в захваті, але чоловік обіцяв подарувати гаджет, якщо син навчиться читати. А виконувати обіцянки – святе. Читати, до речі, він навчився швидко і жваво: чудеса мотивації. І тут саме у бабусі виявився зайвий телефон. Пазл склався.
Знаючи, що гаджети викликають звикання та залежність, ми підготувалися. Уклали справжній договір, обговорили питання безпеки та правила, яких Андрій повинен буде дотримуватися. Бо за їх порушення доведеться телефон повернути. Серед правил були такі: не сідати за стіл із гаджетом; не користуватися ним у ліжку; не перевищувати встановлений час використання. Ми встановили батьківський контроль, а також поставили пароль на завантаження додатків.
Андрій дуже відповідально виконував усі пункти, контролював себе, і я раділа, що дитина вчиться самоконтролю. Перші пів року справи йшли чудово, син мало грав, багато спілкувався з друзями, дивився мультики без реклами, але згодом у цієї історії оголилася зворотна сторона.
З чого почалася залежність
Тривогу забили, коли помітили, що Андрій якось різкіше, ніж зазвичай, поводиться. Став частіше мучитися і говорити «мені нудно», огризатися, дратуватися та поспішати скоріше схопити телефон. Проаналізувавши його поведінку ми зрозуміли: причина в гаджетах. Ми з чоловіком були просто нажахані.
– Дайте мені спокій! – Почула я від сина, коли його попросили відкласти телефон. Він став дратівливим, грубим і хотів якнайшвидше повернутися з прогулянки, щоб дограти. І сварки, сварки, сварки. Моя зазвичай розуміюча дитина явно переживала синдром скасування, коли ми наполягали на обмеженнях у гаджетах. І це при тому, що перші пів року він чудово справлявся з правилами та дотримувався всіх домовленостей. Але щось пішло не так, і Андрій підсів на відеоігри. Вони ще й хитро зроблені: коли довго не граєш, у тебе згоряють окуляри. Спеціально, щоб заманити гравця швидше повернутися.
Ситуація погана. Ми влаштували з чоловіком мозковий штурм. Він нарешті визнав, що ідея так рано давати дитині телефон була не найуспішнішою. Приємно, але пізно.
Що ми робили неправильно
Проаналізувавши все, що сталося, я дійшла певних висновків і тепер можу достеменно сказати, у чому ми облажалися.
- Не встановили обмеження часу на програми.
- Відеоігри на телефоні – це не добре. Але хто ж знав, що все зайде так далеко? Адже спочатку це були збірки, гонки нічого такого.
- Самі порушили одне правило із договору. Під приводом прослуховування аудіоказки дозволили лягати в ліжко з телефоном. Плавно це перейшло в обмін повідомлень із друзями… Погана ідея. Телефон не повинен бути в ліжку, і точка.
Помилки зрозуміли. Тепер що ж робити? Адже будь-які нові обмеження – це бунт, плач та суперечки.
“Ні, мамо, не треба!” — такий благаючий стогін і погляд кота зі Шрека я чекала у відповідь на наше рішення. Ну чи грюкання дверима та образу на все життя. Але яке ж було наше здивування, коли жодних обурень не було.
Як вдалося впоратися із залежністю
У процесі роботи над помилками на сімейній раді було вирішено забрати відеоігри на телефоні. Знаю, захисники свободи дитячого вибору в коментарях, напевно, скажуть «#аштотакова, прогрес не зупиниш, не в себе, так у друзів буде грати». Я в курсі. Тому, окрім порожньої заборони, вирішили таке.
- Формувати культуру користування гаджетами, показувати позитивні та корисні можливості: музика, фотографія, програми для малювання.
- Розвивати критичне мислення — розуміння того, як гаджети впливають на нас та з чим пов’язані наші заборони. А ще вирішили, що треба більше знаходити задоволень для дитини без гаджетів. У нашому випадку пріоритет – читання.
- Встановили обмеження часу користування кожним видом програми та заборонили гаджети в ліжку. «Так» – спілкуванню з друзями наживо. Гості, походи, прогулянки.
Як же вийшло, що син із розумінням сприйняв усі ці зміни? Я пояснила йому своє занепокоєння, він визнав, що проблема є. Оприлюднила список змін наперед — здається, за 2 тижні. До цієї дати — грай скільки хочеш, але як тільки вона настане, стоп.
У день ікс всі ігрові програми знесли, таймінг поставили, доступ до скачування і був захищений паролем. Андрій сказав «добре» – і кінець історії.
⠀
Я думаю, йому було легко, бо, по-перше, він знав вартість мого слова. Те, що сказано, буде зроблено. По-друге, всі зміни йому пояснили, і він їх правильно зрозумів. Але це його заслуга. Він молодець. По-третє, щоб скрасити втрату ми додали активностей. Більше історій, спільних ігор. Тільки ми, батьки, можемо допомогти дитині правильно розставити пріоритети.
А ви, коли даєте дітям гаджети, обговорюєте правила чи справляєтеся без них?
