Я йшов виносити сміття і побачив на снігу півбуханки хліба.
Я підняв його, хліб виявився висохлим і більше нагадував камінь, і кинув у контейнер. Тільки-но я відійшов, як почув позаду лайку. Я обернувся. Нахилившись, у контейнері колупався дуже літній чоловік. Бомж!?, – подумав я, – Хоча, ні. Одягнений пристойно. Що ж його так зацікавило в цьому смітнику? Дід дістав той самий хліб, струсив його і дбайливо прибрав у пакет. Чудний! – Знову подумав я і пішов додому.
Наступного дня я знову зустрів цього діда, але вже на зупинці. Він потроху доставав хліб з пакету, годував птахів. Я сів поруч із ним на лаву. Я уважно спостерігав як птахи підходять і беруть крихти хліба, причому роблять це акуратно та неквапливо.
– Їм важливо дуже добре харчуватися. Взимку без їжі дуже важко і можна загинути, – раптом ледь чутно сказав старий, – Я ніколи не думав, що настане той день, коли люди перестануть цінувати хліб. Щодня я збираю його на вулиці, у смітниках. За останні роки я бачив купу всякого хліба, який просто був нікому не потрібний. Купа хліба, – він задумався, – Моїй мамі не вистачило лише маленького шматочка, а тут купа…
Якесь повільне тремтіння пройшлося по мені. Я сидів і тупо мовчав, дивлячись на його старі скукожені руки, які все діставали і діставали нескінченні крихти з пакета.
Я навіть не помітив, як підійшов мій автобус, відчинив двері, зачинив і поїхав. Тоді мені чомусь хотілося слухати його голос. Я ніби все життя був знайомий із цією людиною.
– Тоді нас евакуювали, – знову почув я. – Кілька днів ми їхали поїздом у невідомість. Мені було вісім, а Сашку півроку. Мама завжди міцно притискала нас до себе, щоб зігріти. Було дуже холодно. Їжі практично не було. Кожен сухар мама ділила на дві половини, один що більше віддавала мені, а інший клала собі в рот, довго жувала і віддавала Сашку. Он ніби як ця ворона.
Я подивився і справді та, що більше годувала з рота ту, що менше. Старий дістав шматок побільше і кинув вороні і продовжив:
Нас тоді бомбити стали і потяг встав. Далі їхати не можна було. Я не знаю, де ми були? Навколо ліси, поля та зима. Багато хто тоді загинув. Ховали просто в снігу, не було сил зовсім, та й лопат теж не було. У кого ще були сили, то ті йшли. Але куди ніхто не знав. Мама взяла Сашку і ми пішли через ліс. Йшли довго і скільки я теж не знаю. Їли сніг, тоді він здавався таким смачним. Мама казала, що це така біла смачна каша. А потім закінчився останній сухар. А потім…
Потім мама не прокинулася. Я розумів, що треба йти. Щоб не стало, але треба йти. Я взяв Сашка на руки і ми йшли, йшли, йшли… Я пам’ятаю, як я впав. Здавалося все! Я дивився на Сашку, а він усміхнувся і подивився кудись убік. Я з останніх сил підняв голову і побачив недалеко величезного собаку, тоді ще не знав, що це був вовк. Я їх ніколи не бачив. Він підійшов до нас і обнюхав. Сашко простягнув йому руку. Щось таке знайоме було у цих очах. Вовк пішов, зупинився і ніби кликав мене, знову пішов. Я не знаю, звідки в мене взялися сили, але я прихопивши брата пішов за ним. Через два поля ми вийшли до села і я знову впав.
Отямився я від того, що мене хтось гладив. Я розплющив очі і закричав – Мамо! Мамо! Але то була не вона. Навпроти сиділа жінка і чимось розтирала мене. Сашко лежав у люльці і пив молоко. Очухавшись, я розповів усю нашу історію цій жінці і про великого собаку теж. Вона лише тоді посміхнулася й сказала, що у їхніх краях ніколи не бачили вовків. Ця жінка дала нам притулок і стала нашою мамою. Але ми з Сашком ще довго тягали і ховали хліб під ліжком. Ми чекали, що прийде мати і ми обов’язково її нагодуємо.
Останній автобус! – почув я голос. Я обернувся, але поряд нікого не було. Я їхав додому і весь час думав про цього старого. Вперше в житті я почав шанувати хліб. Якщо я знаходив сухий хліб, то розмочував його і віддавав птахам. Лише тоді, сидячи там на зупинці, я зрозумів, що той, хто знає, що таке голод, ніколи не викине хліба.
Колись давно говорили, що хліб усьому голова і я дуже сподіваюся, що прочитавши цю розповідь люди дбайливіше ставляться до хліба. І я вкотре не побачу його на смітнику.
Автор: Ігор Шихов
