“Погані часи стають добрими спогадами” – сказав французький письменник.
Що потрібно пам’ятати, щоб ці погані часи пережити? І до чого бути готовими потім? Згадаймо коротку притчу:
“У Енціо була велика родина – дружина, сини, невістки, маленькі онуки. Але жили вони весь час бідно. Бувало, що їм не було чого їсти на вечерю. Сам Енціо ніколи не скаржився на життя: “Як попрацюєш – так і поїш” – говорив він. Але його діти бачили: роботи – непочатий край, а життя кращим і легшим не стає.
Навпаки, важка праця з’їдає здоров’я, відбирає надію. Тоді Енціо повісив на видному місці табличку:
“Так буде не завжди”.
І став вселяти своїм дітям, що життя, воно як зебра – після чорної смуги завжди настає біла. І ще жодного разу не було інакше.
Щойно хтось із членів сім’ї починав скаржитися, Енціо вказував пальцем на табличку і просив: “Потерпи ще трохи”.
І все справді почало налагоджуватися. Справи сім’ї пішли на лад. Та так вдало, що сини зі своїми дружинами змогли побудувати окреме житло, обзавелися власною справою.
Через 10 років вони знову зустрілися у будинку свого батька. Сім’я розрослася ще більше. Вони сиділи за великим столом і кожен з них міг бачити той самий напис.
“Тату, важкі часи минули, життя налагодилося, у кожного з нас – будинок – повна чаша, красиві дружини та розумні, слухняні діти. Може, час знімати цю табличку зі стіни?”
Усі, хто сидів за столом, підтримали цю ідею. Але старий Енціо заперечив головою:
“У жодному разі! Тому що й так теж буде не завжди…”
Пам’ятаю, як одна моя подруга запитала: “А коли ти нарешті розслабишся і почнеш жити?”
Я уточнила, що у її розумінні – жити?
“Перестанеш думати про гроші, перестанеш дивитися на цінники, перестанеш нести за все відповідальність. Дозволиш собі те, чого не могла раніше дозволити. Оточиш себе красивими, дорогими речами. Життя швидко минає. Подумай над моїми словами. Не відмовляй собі в тому, що хочеш, у 80 років шкодуватимеш…”
Я задумалася про те, у чому я собі відмовляю. Хотіла навіть список написати, але нічого не спадало на думку. Ось у юності – так, хотілося всього – і одягнутися, і взутися, і десь побувати.
А може, її пророцтво справдилося? Мені ще немає 80-ти, а вже нічого не хочеться?
Чи сучасні люди мірилом свого щастя вважають можливість платити за рахунками, що збільшуються? Якщо немає придбань, отже, немає й особистісного зростання?
Хосе Мухіка, колишній глава Уругваю сказав, а мені сподобалося:
“Або ви щасливі, маючи дуже мало і не навантажуючи себе надмірно, тому що щастя у вас усередині, або ви ні до чого не прийдете. Це не виправдання бідності. Це виправдання стриманості. Але ми вигадали суспільство споживання, яке постійно шукає зростання. Коли зростання немає, це трагедія.
Ми вигадали гору надмірних потреб. Ви маєте постійно щось купувати, викидати. Це наші життя, які ми ламаємо. Коли я щось купую або коли ви це купуєте, адже ми платимо не грошима. Ми платимо тим часом нашого життя, який ми змушені були витратити на те, щоб заробити ці гроші.
Різниця лише у тому, що неможливо купити життя. Життя минає. І це жахливо.”
