У мене була сусідка – дуже ексцентрична дама. Вона будь яку ситуацію вважала катастрофою. Навіть, коли щось незначне у неї траплялося зі здоров’ям, все, вона “вмирала”. Причому, голосно, зі стогонами і обов’язково в присутності всієї рідні. Діти, онуки, невістки, зовиці, шурини, двоюрідні племінники – всі повинні були сидіти біля її ліжка, подавати градусник, наливати воду в грілку або бігти на край світу за ліками. І пошепки запитувати: “Ну як там поріз на пальці? А прищ на носі зменшився?”Але одного разу я дізналася, що вона дуже серйозно хвора. Дізналася випадково, і вона вимушено поділилася і попросила нікому не говорити.
Я не могла повірити, що вона два роки приховує абсолютно від усіх свою хворобу. І саме від неї я вперше почула фразу: «Мала біда кричить, а велика мовчить»…
За все життя я знаходила підтвердження цього прислів’я сотні разів. Коли трапляється щось дійсно неприємне і страшне, воно ніби прибиває людину до землі, і вона не хоче, щоб хтось про це знав. Але, задумавшись, я зрозуміла, що це стосується абсолютно всього – Великого, або краще сказати – справжнього.
Пам’ятаю один кумедний випадок. Відразу після шкільного випускного дві моїх однокласниці виходили заміж. Причому, їх обох звали Оксанами, вони жили не просто в одному будинку, а в одному під’їзді. Вони не були подружками, і, не змовляючись і навіть не знаючи про це, призначили день весілля на одне і те ж число. Зрозуміло, що для всього класу це була грандіозна подія, яку обговорювали і чекали.
І ось, перша з Оксан раз у раз розповідала про свою весільну сукню. “Вона буде ось така, прям така і ось розтака! Краща кравчиня міста шиє, по таємних закордонних викрійках і т. д. ви всі, як побачите, попадаєте замертво!». Зрозуміло, що дівчата з цікавості і другу Оксану смикали: «розкажи про сукню». “Так, плаття і плаття, відмахувалася вона”. І всі якось вирішили, що просто вона переживає, що у неї немає коштів зробити таке ж шикарне плаття, як у першої. І ось в день весілля всі зібралися біля під’їзду двох наречених. Першою виходило заміж гучно анонсоване плаття. І чомусь особливого враження воно на дівчат не справило. Думаю, вся справа була в завищених очікуваннях. Коли його, підібравши шлейф і оборки, упакували в білий лімузин, і перший кортеж благополучно попрямував до Палацу одружень, з під’їзду вийшла друга наречена. І всі ….ахнули. Тому що це випливла богиня, в небаченій досі пишноті.
Розмови стихли, від захвату у всіх захопило дух. Ніхто і не підозрював, що звичайна дівчина може за помахом чарівної палички перетворитися в принцесу.
Ще пам’ятаю з молодості чайно-кавові посиденьки на першій роботі. Коли жіночий колектив навперебій хвалився своїми маленькими радощами. “А ось колечко-це мені чоловік подарував. Красиве? Він мене так любить!””А ось це ось ми в Єгипті. Подивися, подивися, як він мене обіймає… а як дивиться на мене! Це, між іншим, найдорожчий готель». «А ось тут п’ятдесят три фотографії моєї квартири, ми ремонт закінчили. Ось кухня, а ось ще ракурс, і ось, і ось… а це ванна … подивися-кахель італійський. Знаєш, скільки коштує? Ти чого? Не відволікайся!». І так-друг перед дружкою кожен день.
Але було кілька і таких, які ніколи не брали участі в цих посиденьках. І, на загальну думку всіх, вони вважалися невдахами, яким і розповісти-то толком нічого. Одного разу я потрапила в дім до однієї з таких дівчат. І, скільки я там була, стільки посміхалася, настільки він весь був просякнутий любов’ю і щастям. Це відчувалося у всьому: в кожній дрібниці любовно підібраною обстановки, в поведінці дітей, в словах чоловіка і його відношенню до дружини і дочок. Це був Дім… знаєте, з тих, які випромінюють світло. І любов в ньому була не вигадана, не намальована. А найголовніше, про неї не потрібно було говорити жодного слова.
Чому ти ніколи не розповідаєш про своє життя? – здивувалася я.-тебе всі вважають тихонею-невдахою. А насправді … Ти така щаслива…
Тому що у них всіх миті щастя, а у мене ціле життя. Люди різні бувають. Не те що б я сильно забобонна була. Але … краще за хвилини сумнівного тріумфу для когось, є роки спокійного і тихого, особисто мого щастя…
Ці слова я теж пам’ятаю донині. До них можна ставитися по-різному. Хтось скаже: все від людини залежить – одні люблять виставляти своє життя напоказ, інші ні. Але, чим більше я живу, тим більше переконуюся, що, напевно, це було одне з найважливішого, що я почула за все своє життя.
По справжньому красиві люди не розповідають всім підряд: “Ой, в цьому ресторані я була красивіше всіх!». Вони просто заходять в зал, і всі погляди моментально приковуються до них. По справжньому багаті люди не дивляться, яке враження справить банка ікри в їх кошику у супермаркеті, їх айфон останньої моделі, або їх автомобіль на стоянці. Вони просто приходять, одягнені в звичайний светр і джинси, і запросто купують будинок під притулок для бездомних тварин, будують храм, годують тисячі голодних людей.
По справжньому талановиті люди не голосять, що всі навколо неосвічені нікчеми, нездатні зрозуміти, оцінити і визнати в них геніїв. Вони просто малюють, співають, пишуть вірші, знімають фільми, складають музику, а про них говорять вдячні люди, які можуть насолоджуватися їх творчістю.
Справжня мета не посилиться гучними гаслами. Справжня мрія не зітреться поблажливими усмішками. Справжня молитва не потребує захоплених глядачів. Справжня любов не просить барвистих фотографій. Справжнє щастя не потребує яскравої реклами. І взагалі, все справжнє не вимагає слів. Йому досить просто бути…
Автор: Тетяна Лонська.
