Я взагалі намагаюся за все себе хвалити.
Розібрала половину сушарки – молодець. Відпрасувала сорочку для роботи – молодець. Прочитала шість сторінок книжки, зрозуміла що не подобається і відклала – молодець. Пішла гуляти з собакою і випадково пройшла 5 кілометрів – молодець. Слухала музику – молодець. Послухала лекцію про Ріхарда Вагнера – розумниця. Нафарбувала губи – ще й красуня.
Я виросла у світі, де людей було прийнято сварити.
Не розібрала сушарку цілком? Погана дівчинка.
Відпрасувала одну свою сорочку? А решту хто буде прасувати?
Прочитала всього шість сторінок і кинула? Потрібно все доводити до кінця.
Дочитувати нецікаве, доїдати несмачне.
Гуляла цілу годину? На квіточки милувалася? Від тебе ніякої користі, зайнялася б чимось потрібним. Розібрала б сушарку і попрасувала б білизну.
Слухала музику, дивилася щось непотрібне, але цікаве і навіщось фарбувала губи. Справ чи що, немає?
Але одного разу я зрозуміла, що це життя для мене.
Не я для зручності, зразково-показового порядку – а затишок і комфорт для мене, і я підтримую його настільки, наскільки в мене є сили і час.
Книжка для мене. А не я для книги. Якщо не подобається мені щось модне, що всі читають, а подобається класика, я читатиму класику, і плювати мені, що це немодне. Для музики і помади завжди є час. І так, можна було не слухати лекцію про Вагнера, а послухати з нейролінгвістики, але, «музика це код Всесвіту».
Хваліть себе за те, що дивилися на красиві квіти і не сваріть себе за немиту підлогу.
Як казала моя прабабуся: «Були б усі здорові, а підлога помиється»
