“Ми з мамою в дитинстві ходили відвідувати одну сліпу бабусю. Тоді лікарі відвідували пацієнтів на дому – це було нормально.
Мама була хірургом-офтальмологом. Вона рятувала очі бабусі – залишки зору. І по вихідним іноді заходила до своєї пацієнтки; ну, і мене брала з собою. І ще брала з собою різні частування. Тоді продуктів було мало; цукерки, котлети, шматочок ковбаси, сир, масло, печиво – все просте, всі тоді так жили.
Бабуся – вона зовсім бідна була. З мізерною пенсією – у неї не було трудового стажу. Вона була з «колишніх»; з дворян. Зовсім тендітна, як скляна; майже прозора сліпа бабуся. Вона жила разом з родичами; але окремо харчувалася. Я не розуміла в дитинстві всіх цих складних відносин. Але прекрасно розуміла, що про нас говорять.
Про мене, про маму і про продукти, що мама викладала на кухні – там в кутку стояв крихітний бабусину холодильник «Юрюзань», – я вміла читати вже. Мама викладала молоко в пляшці; і тітка в халаті голосним шепотом повідомляла лисому дядькові: «молоко притягли. Напевно, скисло, ось і принесли! ». Мама викладала курку; і тітка коментувала: «курку принесли. Тухлу. Самі їсти не стали і принесли!».
А про шоколадні цукерки повідомлялося, що у лікарів шафи ломляться від цукерок. Ось вони запліснявілі цукерки і роздають. Хабарники. І про ліки теж коментували так: це крадені ліки. Вкрали і принесли. Або безкорисні; які не допомагають. Непотрібні …
І моя гарна мама, гостра на язик, нічого на цей отруйний шепіт не відповідала. Мовчала спокійно. І просила бабусю сісти ближче до світла, закапувала їй ліки і тільки з нею розмовляла. І кивала, давала рекомендації, радила … Немов родичів не було. І ще іноді приносила святу воду – мама у мене віруюча була. І родичі злобно шепотіли, що такій людині не можна бути радянським лікарем.
Про воду вони чомусь боялися погане говорити …
Я ще маленькою запам’ятала, як ненависне іншим чуже добро. Як воно злить і змушує шаленіти. Як злі хочуть знецінити все, що ми даємо і чим ділимося. А коли не виходить – хочуть знецінити нас. Стареньку було дуже шкода; дуже. А по мамі я дуже сумую – її два роки немає на світі. Але вона мене багато чому навчила.
Правильно реагувати на злий шепіт – іноді ніяк не реагувати. Просто робити свою справу. А Бог всіх розсудить, як тихо говорила бабуся. Всі ТАМ будемо. Але поки ми тут – краще печивом пригощати, ніж знемагати від злості і лаяти чуже добро ..“
