В одному гірському селі жив дуже мудрий священик.
Мав він дочку Олесю. Гарна була дівчинка, розумна, добре вчилася. Серце мала чуйне, не цуралася бідних дітей і часто з бідними пастушками гралася.
Підросла Олеся і задивився на неї бідний пастух Любомир. І його дівчина сподобала. Каже одного разу леґінь до дівчини:
Ти вийдеш за мене? Я в неділю старостів пришлю.
– Присилай, опустила дівчина очі.
Прийшов Любомир в неділю з такими самими бідними пастухами сватати священикову дочку. Вислухав їх святий отець та й каже:
– Ти, Любомире, хлопець чемний, робітний, то не пропадеш на світі. Знайдеш собі таку саму просту робітну дівчину та й будеш з нею щасливий. А наша дочка має багато вчитися.
Засмутився хлопець. А Олеся заплакала і впала перед батьком па коліна:
– Йой, таточку! Не буде мені наука голови братися, коли я буду щодня плакати та про Любомира думати!
Чому ви не хочете мені щастя?
Подумав священик та й каже:
– Якщо твоє щастя – Любомир, то нехай він це нам усім докаже.
– Я все зроблю, що накажете, – впав і собі на коліна пастух.
Знаю, сину, що маєш золоті руки. Але цього в житті замало. Дочку я відправляю вчитися, а тобі дам три загадки. Як відгадаєш, то приходь. Тоді поговоримо. А ти, дочко, щоб не підказувала.
– Добре, таточку, добре! Він сам здогадається, втішилася дівчина.
Відвели дочку в покої. Старостів відправили, а священик у світлиці залишився сам-на-сам з Любомиром. І каже:
– Перша загадка така: хто народився на світ швидше від Адама з бородою?
Друга загадка: стоїть місто на дорозі, а дороги до нього нема. Прийшов у місто посол німий, приніс лист неписаний. Ніхто його нечитав, а всі дуже зраділи.
Третя загадка: живий меpтвoго б’є, а мepтвий голосно кричить. Йди і думай. Якщо відгадаєш, то приходь знову.
Пішов леґінь. Цілий день пас вівці й думав, питав старих людей, але ніхто відгадки не знав. Настав вечір. Пішов Любомир до священикового двору. Пес загавкав, вийшла покоївка.
– Поклич Олесю на хвильку в сад, просить леґінь.
– Нема її, вже відвезли на науку. Приїде через рік. Просила передати, щоб ти читав Біблію, – сказала покоївка та й пішла.
Пішов хлопець до дяка:
– Навчіть мене грамоти!
– Навіщо? Вівці пасти і так будеш.
– Я хочу прочитати Біблію!
Засміявся дяк, виніс з хати величезну книжку й каже:
– Оце – Біблія. Її треба вік читати. Це не для твого розуму.
– Навчіть читати! А я грошей зароблю і собі також куплю Біблію. Я щовечора буду до вас приходити. Ви мусите мене навчити грамоти.
Навчився пастух читати. Купив Біблію, загорнув у хустину і щодня бере її з собою в гори. Читає та думає.
Минув рік. Настало літо. Почув Любомир, що приїхала Олеся до батьків. Знову бере леґінь старостів і йде до священика.
-А ти наполегливий,-здивувався священик. Відгадав мої загадки?
– Відгадав, – сміливо каже хлопець.
– Яка перша відгадка?
– Як мені не знати, коли я пастух. Відгадка – цап.
– Гм, добре. А друга?
– Ноїв ковчег, голуб і оливкова гілка.
– А третя?
– Дзвонар і дзвін. Даєте Олесю за мене? Бо оцієї загадки я не знаю.
А Олеся аж сяє від радості. Але священик строго сказав:
– І все-таки я не вірю, що ти сам відгадав! Скажи по правді, хто тобі допоміг?
– Вийняв Любомир з-за пазухи хустку, розгорнув і показав усім Біблію:
– Ось моя мудра порадниця!
– І ти всю її прочитав? – дивується святий отець.
– Всю. Можу вам сказати, на якій сторінці де що написано.
– Ну що ж. Тепер я з радістю віддаю свою дочку за наймудрішого легеня в наших горах. Вона буде вчитися на дохтурку, а ти – на священика.
Щаслива Олеся весело усміхнулася.
Йой, яке це було весілля!
Живий бив меpтвого, а гой на всі гори розказував, що простий пастух оженився із священиковою дочкою. А живі брали живих заруки й танцювали коломийку та приспівували:
“На високій полонині віє вітер буйний, наш молодий дуже файний, та й дуже розумний!” І я там була, гуслятину пила. Ці казки почула й до вас донесла.
