Нахлинуло раптом на мене бажання розповісти Вам свою історію. Можливо, вона послужить уроком, іншим просто буде цікаво, я сподіваюся. Відразу прошу вибачення: імен називати не буду. Не те що боюся, просто нехай буде так.
Одружився я в 22 роки, взяв, так би мовити, комплектом, відразу отримав дружину і дочку (у моєї дружини була вже дівчинка 2-х років). Ні, неправильно написав. Це вони мене взяли самотнього, підібрали, нагодували, обігріли, полюбили.
Доньку хотів удочерити відразу, бо батька у неї в свідоцтві не зазначено (по батькові дружина їй дала своє), але дружина була проти. Сказала, що всьому свій час. Я сперечатися не став, хоча, зізнатися, був здивований.
Її історія, якщо не вдаватися в подробиці, стара як світ. Молоденька, наївна полюбила, завагітніла, народила, горе-татусь розчинився в тумані.
Доньку відразу став вважати своєю. А як же може бути інакше?! Дитина моєї коханої жінки, дружини — моя дитина! По-іншому бути не може, хто б що не говорив! І хай не біологічна, але рідна і кохана!
Через півтора року після весілля дружина мені зробила просто царський подарунок: сина народила! Дочка є, син є, дружина — розумниця, красуня. Ну що ще мужику для щастя треба? Грошей, ніби як, вистачає, не шикуємо, звичайно, але і голодні не сидимо, дружина не скаржиться, ласкава, ніжна, значить, все в порядку.
І, як я думав, щастя вже повне, але, як з’ясувалося, Бог любить мене сильніше, ніж я того заслуговую. Через два роки після народження сина дружина народила ще одну доньку! Я готовий був бігти містом і кричати всім і вся, яка я щаслива людина! У мене синочок і дві лапочки-дочки.
Старшій доньці на той момент вже виповнилося майже шість років. Ласкава дівчинка, помічниця в усьому, до речі, мене вона з перших днів татом називала, як пізніше з’ясувалося, вона і вважала мене своїм рідним (в сенсі, біологічним) батьком. Воно і зрозуміло, чи багато пам’ятає дитина 2-х – річного віку?
До слова сказати, я кілька разів намагався знову завести розмову про удочеріння, але чув від дружини одну відповідь: «Всьому свій час!». І тут, коли старшій виповнилося шість (скоро в школу), дружина раптом сама запитала, чи хочу я ще удочерити дівчинку, на що отримала впевнену і тверду відповідь: Так, хочу, і, взагалі, давно пора! А то, як в тій приказці: ось знаю, що дочка моя, а довести не можу!
Документи зібрали, все оформили, по батькові поміняли на моє. Нарешті я став офіційно батьком трьох дітей! У дружини запитав потім, чому раніше не погоджувалася на це? Знаєте, що відповіла? Боялася! Боялася, що не будемо жити, розлучимося, боялася, що, народить вона дітей від мене, поміняю ставлення до старшої, всього боялася. Спочатку розлютився, грішний, обізвав її дурепою, а потім подумав, що теж боявся б. Її один раз вже зрадили, як же вона може ось так відразу повірити? Загалом, вибачення попросив, і знову спокій в будинку! Як же добре!
З того часу пройшло багато років. Старшій дочці вже 19, сину 16, молодшій 14. Старша навчається в інституті, сама поступила, копійки не заплатили (ну тільки за підготовчі курси, природно). Гордість моя, розумниця, та красива така виросла! Вся в мене!
Якось вона приїхала з навчання до нас ненадовго. Ми живемо в районному місті, інститутів у нас немає, а вона вчиться в обласному, приблизно годину на автобусі їхати. Кожні вихідні приїжджає додому. Вечір, п’ятниця, дочка приїхала години дві тому, з мамою (з дружиною моєю) чаклують щось на кухні. Син з друзями на вулиці в футбол ганяють, молодша з подружками побігла гуляти, Я в кімнаті сиджу, читаю і, раптом, чую розмову з кухні. Приглушену, напевно, щоб я не чув, але у мене з дитинства зір поганий (не зовсім, але і не 100%), а ось слух хороший, чую я добре дуже, навіть іноді те, чого мені чути і не треба.
Дочка розповідає дружині, що місяці два як її на зупинці зустрічає-проводжає якийсь мужик. Не з квітами-фанфарами, звичайно, а просто стоїть недалеко і дивиться на неї, потім якийсь час вона зауважує його, поки до будинку від автовокзалу йде. Вона навіть дворами перестала ходити (зрізала дорогу), тільки центральною вулицею, де народу більше.
Сказати, що я схопився з дивана — нічого не сказати! Хтось переслідує мою дочку, а я лежу тут, розумієш! Дівча-то гарне, а дурнів-збоченців греблю гати. Коротше, подзвонив начальнику, попередив, що в понеділок вранці затримаюсь, благо, відносини з начальством хороші. Вихідні пройшли, а в понеділок пішов я проводжати дочку на автобус, щоб подивитися на цього дядю! І подивився!
Як тільки я його побачив, люди, у мене коліна дрібно затремтіли (хоча дядько я не маленький і не з боязкого десятка, тим більше коли справа стосується моїх дітей): там ніякого ДНК не треба, горе-татусь намалювався. Думаю, зараз дочку посаджу в автобус і підійду, поговорю з ним по душах, 19 років десь вештався, а тут на тобі, «скоро всі любіть нас»! Але, поки обіймалися, цілувалися, прощалися, цього й слід пропав!
Тиждень наступний прожили ми з дружиною, як на голках. У п’ятницю зустрів дочку, «товариш» цей не з’явився. А годині о 7 вечора це непорозуміння заявилося в нас вдома! І з порога: «Привіт, донечко, я твій тато!» Тато!!! Тато?!! Та який ти, до біса, тато??? !!! Де ти був, коли дівчина 18-річна з немовлям на руках залишилася без копійки грошей, коли її рідні відвернулися від неї, тому що нагуляла, бачте?
Дочка в шоці, дружина в стані напівпритомності, а у мене одне бажання: розірвати цього негідника на дрібні шматочки, і закінчити на цьому розмову! Але …
Дочка повернулася до мене і запитала: «Тату, так люди правду говорили, ти мені нерідний?» І нічого я не знайшов розумнішого, ніж сказати: «Рідний, але не біологічний!» Знаєте, що зробила моя дочка? Вона підійшла і обняла мене! Обняла, як в дитинстві, руками шию обхопила і прошепотіла на вухо: «Ти — мій тато! ЄДИНИЙ!!!»
Друзі, я останній раз плакав, коли мені було 20, ховав батька. Ось і тут в очах защипало, відчуваю, сльози котяться по щоках, і соромно, і так добре від усвідомлення того, що ось воно, твоє рідне, і ніякий інший тато їй не потрібен! І неважливо, чия кров в ній тече, це МОЯ ДОЧКА і все! І перед законом, і перед добрими людьми, і перед Богом!
«Тата» цього ми спровадили з миром, дочка навіть розмовляти з ним не захотіла, пояснення його слухати не стала. Ну, а ми живемо, як жили, тихо-мирно і, якось за замовчуванням, навіть розмови не заводимо про ту історію, благо, молодші діти про неї і не знають нічого, їх вдома не було під час цього дійства за все, п’ятниця ж!
До чого я розповів цю історію? Мужики, не бійтеся брати в дружини жінку з дитиною, з дітьми, будь їх хоч десять! Кожній дитині потрібен батько, потрібна батьківська підтримка, сильне плече, усвідомлення того, що вона під захистом і в образу її не дадуть, що б не сталося! Навіть, якщо дитина достатньо доросла, проявіть терпіння і Ви обов’язково знайдете з нею спільну мову, тільки не тисніть! Запам’ятайте: ВСЬОМУ СВІЙ ЧАС! До речі, жінок це теж стосується!
Усім добрим людям — всього доброго! Дякую за увагу!
Що думаєте з цього приводу?
