Нас у мами троє, але чомусь всі найбільше шкодують мого молодшого брата Івана. Дружину він собі вибрав ще ту, вона дуже швидко і нас всіх на місце поставила, і брату спокою не дає. Ні з мамою, ні з нами, вона ужитися не змогла, тому перестала до нас приїжджати.
Іван завжди приїжджав до мами сам. Розповідав, що дружина вже дістала його своїм ниттям, своїми скандалами, своїми примхами. Вона сама не працює, і всі гроші у Івана забирає, навіть не залишає йому на кишенькові витрати. Правда, за дітьми вона стежить, у них дві донечки, нещодавно в школу пішли. А чоловіка ні в що не ставить. Іван розповідав, а мати плакала від жалю. Збираючи його назад додому в місто, навантажувала всім, чим тільки можна. Соліннями, варенням, картоплею, кабачками. Зі своєї мізерної пенсії мама сунула йому в кишеню гроші і просила себе берегти. Джерело
Ми з братом намагалися з розумінням ставитися до ситуації, в яку потрапив Іван. Але пройшло багато років, його діти давно вже виросли, а нічого не змінюється. І я, і старший брат, завжди даємо мамі гроші, привозимо їй з міста продукти. Допомагаємо копати картоплю. Я завжди роблю разом з нею заготовки. А Іван просто приїжджає, пакує сумки і їде назад. Тепер так майже щонеділі. Знову продукти вивезені, знову мама без грошей. Знову, дружина погана, виганяє його з дому, через те, що він мало отримує.
Нас з братом це відверто почало дратувати. Ми так прямо Івану заявили: – Якщо твоя дружина така погана, то чому ж ти стільки років з нею живеш? Розлучися, та й закінчи з цим раз і назавжди. Скільки можна з матері тягнути? Адже у матері крім пенсії немає нічого. Ми даємо їй гроші. А вона віддає тобі, сама сидить на картоплі і соліннях. Те, що ми привозимо, ковбаси, сири, масло, все віддає тобі. І скільки це триватиме?
Після цієї розмови, ми для Івана лавочку прикрили. Ми попередили, що якщо хоч щось ще вивезе у матері, позбудеться рідні. Так він придумав інше. Приїжджаємо на днях, а він у живе матері. Мовляв дружина вигнала, і тепер йому ніде подітися. І ось повернувся в рідну домівку, до мами.
Я була в шоці – квартира, в якій він жив до цього, на хвилиночку, наша зі старшим братом загальна власність. Її бабуся заповіла нам на двох, коли Іван ще не народився. Раніше в ній брат жив, поки своє житло не купив. Потім я жила. А коли заміж вийшла, Іван з сім’єю в ній поселився. Всі вони там прописані, хоча належить квартира мені і старшому братові.
Він нас послухав, вирішив розлучитися, і залишив квартиру (нашу квартиру) своїй сім’ї, бо там у нього діти. А оскільки знав, що мама його прийме, то сам повернувся в рідну домівку. Він навіть згадав, що тут є його частка. Поки нас не було, вони з матір’ю вже вирішили будинок продати і купити квартиру в місті.
Я подзвонила старшому братові, він негайно приїхав. Тут ми вже разом почали діяти – вхопили Івана за шкірку і повезли назад до родини. По дорозі пояснили, що якщо щось, ми свою квартиру продамо, і нехай потім думають, що робити далі. Попередили, щоб до матері більше не смів наближатися. А батьківську хату, поки мати жива, ніхто продавати не буде.
Брат наче зрозумів, тепер його не чути і не видно. Але рідня нас засудила, і мама образилася, адже ми скривдили її любимого синочка. Але, я вважаю, що ми вчинили правильно, ми, по суті, захистили її. Сподіваюся, вона і сама це з часом зрозуміє.
