До свого ювілею Анна Василівна готувалася грунтовно. В суботу їй виповниться шістдесят. Не зважаючи на свій вік, жінка почувала себе бадьоро і життєрадісно. Наснаги їй додавали її учні. Анна Василівна все життя пропрацювала вчителем української мови і літератури в рідній школі.
Не легким виявилося її життя, чоловіка раптово не стало, коли жінці ледь виповнилося тридцять. На руках залишилося троє синів, молодшому тоді було всього дев’ять місяців. Один Бог знає, як важко жилося Анні з дітьми, як вона тяжко працювала – зранку в школі, а потім вдома на господарці і городі. Сини, як трохи підросли, допомагали матері, а потім поїхали вчитися в місто, та й так там і залишилися.
Анна Василівна дуже сумувала за ними, сини приїжджали рідко. Тепер всю свою любов і турботу вона віддавала учням. Її вихованці теж дуже любили. В школі у них була традиція – вітати ювілярів.
Анна Василівна заздалегідь подзвонила своїм синам і просила приїхати. Вона уявляла, як сидітиме на сцені, прийматиме щирі вітання від колег і учнів, а поряд з нею будуть сидіти її троє найкращих синів, її гордість.
Але поздоровлення від своїх колег і учнів Анна Василівна слухала одна. Сини не приїхали. Жінці хотілося ридати, але вона з посмішкою на обличчі виправдовувала їх. Потім було чаювання з тортами, які пекла всю ніч. Потайки, ковтаючи сльози разом з тортом і цукерками Анна робила щасливе обличчя.
Додому її провели сусіди-колеги, учні несли букети. Коли двері квартири закрилися, жінка нарешті дала волю сльозам.
–Невже я так багато хочу? – запитувала себе Анна. – Чому жоден з синів не приїхав?
Не так Анна Василівна уявляла собі свою старість. Всю ніч проплакала, заснула аж під ранок. Прокинулася від того, що хтось стукав у вікно. Анна виглянула, і обімліла – під вікном стояв її старший син Андрій з величезним букетом її улюблених троянд і великою коробкою. Коли він зайшов в будинок, Анна не могла зупинити сльози радості.
Виявляється, він був у закордонному відрядженні і через негоду рейс затримали на п’ять годин. Він дуже хотів встигнути привітати за традицією, в школі. І навіть «Київський» торт привіз, її улюблений. Сьогодні знову летить назад, прилетів спеціально на ювілей матері. Три години пройшли непомітно, мати не могла натішитися присутністю сина. І нічого, що він заїхав всього на кілька годин.
Після обіду приїхав середній син з дружиною. Він розповів, що вчора вони купили авто, тому не могли приїхати на свято. Звичайно ж, покупка автомобіля – важливіша подія, ніж день народження матері. Але в його родині все вирішує дружина, куди йти, коли йти. Приїхали все ж, а ще внучка сильно схожа на Анну. Шкода лише, що бабуся її рідко бачить.
Під вечір приїхав і молодший син, у нього теж поважна причина була – теща покликала до себе допомогти по хазяйству. Другий вечір слухала Анна Василівна добрі і щирі вітання від найрідніших. Після шістдесяти років з’явилася мудрість приймати всіх, які вони є – з щирою любов’ю, без образ, без докорів. У кожного своє життя. Найбільше щастя для Анни – щоб її діти і внуки були щасливими…
Фото ілюстративне – uroki57.ru.
