У кожного вжитті бувають такі моменти, про які неприємно згадувати, у мене є саме такий момент. І, чесно кажучи, я не люблю його згадувати, мені стає боляче усвідомлювати, що крім нас самих наші діти не потрібні нікому, жодній людині на білому світі.
Інколи хочеться поділитися, тоді й на душі стане легше.
Це день не віщував нічого поганого, ми збиралися всією сім’ї, з чоловіком і нашим синочком з’їздити на природу. Ми хотіли провести час разом на свіжому повітрі, посмажити шашлик, прогулятися біля річки. Зібралися, приїхали, поки смажився шашлик, ми прогулювалися на свіжому повітрі, відпочивали, а потім вирішили шашлик забрати додому і там накрити стіл та разом вже спокійно повечеряти. Поки чоловік все збирав, ми з синочком пішли в машину. В машині вирішила погодувати сина дитячим сирком, як зараз пам’ятаю, він поїв 2 ложки і відмовився, довелося мені доїдати, викидати шкода, ось тут і почалося все найцікавіше. Згодом, після того, як я з’їла весь сирок, у мене став боліти живіт. Мені складно було рухатися, ми ледь додому доїхали.
В будинку накрили стіл, чоловік припустив, що то можливо я так себе відчуваю, бо не їли ми давно нічого, повечеряємо і стане мені краще. Взялися вечеряти, а мені все погано і погано, і навіть лежачи на ліжку краще мені не ставало. Коли чоловік це побачив, відразу викликав швидку. Я ще ніколи в житті не їздила в швидкій одна, без групи підтримки, в такий момент завжди хочеться, щоб близькі та рідні люди були в цей момент поруч. Але чоловікові довелося залишитися з сином вдома, йому тоді було всього трохи більше року.
Всю дорогу я переживала, як він там без мене, адже ми були на ще вигодовуванні, ні соcку, ні пляшечку наш синочок зовсім не сприймав, нагодувати його було справжньою проблемою.
Я вирішила набрати своїх маму й тата. Швидко мовила у телефон:
– Мамо, я їду в лікарню! Скажи, а тато зможе мене через годину-дві забрати мене з лікарні?
– Звичайно! – мовила мама. – Скажу – забере!
Але я відразу почула, як прокричав тато до мами, можливо, думав, що я не чую:
– Куди ти там хочеш мене посилати? Я нікуди не поїду сьогодні!
Думаю так, дякую вам. Батьки у мене вміють підтримати. Вони навіть не запитали куди я їду, що зі мною, як дитина, чим мені допомогти. А мені так хотілося почути такі слові, адже коли тобі страшно, дуже важливо сподіватися на підтримку найрідніших людей.
Коли приїхали в лікарню, зробили всі маніпуляції. Все пройшло добре, прокинулася в палаті, сказали лежати в лікарні доведеться як мінімум тиждень, перші мої думки були: а як там мій син. Попросила телефон, набрала, хоч голос почути і то добре.
Він сказав, що синочок постійно плаче, навіть не перестає, а суміші в будинку немає. Я багато разів телефонувала своїм батькам, адже кого ще можна було просити про допомогу, дуже просила їх привезти хоча б суміш, просила маму залишитися з моїм чоловіком і дитям ночувати у нас, адже мій чоловік вперше опинився в такій ситуації.
Тато з великим небажанням, це було видно з його слів, з’їздив за сумішшю, привіз нам в будинок. Лише поріг переступив, далі заходити не схотів, чоловік просив батька:
– Залиштеся, будь ласка, я сам не справляюся.
Тато був непохитним. Тато не залишився, мама на допoмогу не приїхала. І в наступні дні, ні мама, ні тато жодного разу не були у нас вдома, ні разу не провідали сина, ні разу не запитали, як там вони. По дзвінку чоловіка, моя свекруха на наступний день з іншого міста вже була у нас. І в усьому допомагала, і готувала, і прибирала. Я вдячна їй за це. Але коли вони приїхали всі разом до мене в лікарню, це був єдиний раз до речі, мій син потягнув до мене на руки, а я навіть не змогла його узяти, тому що не можна.
Моя свекруха подивилася на все це з якоюсь злостю, наче я у чомусь завинила і різко сказала:
– Ну що ти, мій маленький, кинула тебе мама! Ходи, дитятко, до мене.
– Ну для чого ви таке говорите, невже не бачите в якому я стані, мені важко?
Ось як можна таке сказати, навіщо робити людині неприємно? Мені не зрозуміло. Ще були такі важкі моменти в моєму житті.
А якось я зателефонувала чоловікові, телефон взяла свекруха.
– Навіщо ти телефонуєш, вони сплять?!
І кинула телефон, а я просто хотіла почути голос чоловіка, хотіла підтримки, адже мені теж було важко в цей період.
Я вдячна свекрусі, що вона не залишила чоловіка і мого сина в цей важкий період, і вдячна своїм батькам за те, що вони приїжджали до мене в лікарню і привозили курячий бульйон.
Так, батьків не вибирають, так вони такі, які є. І іноді я заздрю тим, у кого з батьками дуже міцний зв’язок навіть у досить таки зрілому віці зв’язок. Але моя сім’я – це мій чоловік, мій син і наш кіт. І я сама будую своє життя. На допомогу та підтримку рідних, я більше не сподіваюся.
