В той день величезний коридор невеликої селищної поліклініки ближче до закінчення чергового робочого дня наповнився якоюсь незвичною тишею. Лише з-за дверей одного кабінету було чути жіночі голоси. А ще звідти доносилися такі смачні пахощі, що прибиральниця Галя про себе подумала: «Одним тільки запахом можна насититись, так смачно пахне…»
За дверима кабінету закінчувались останні приготування. Педіатр Інна Дмитрівна (Іннуська, Інка) — найкраща, напевно, жінка в їхньому селищі — сьогодні відзначала свій день народження. Та ще й ювілей: 35 сьогодні Інночці… Так, тут нема що казати: і красуня вона, і розумниця, і вдягається зі смаком, і господинька вдатна, усі на неї заглядаються, але вона й досі сама… За матеріалами
Вранці забіг на хвильку Олександр, прошмигнув непомітно, щоби хтось із сусідів його, бува, не помітив, вручив Інні дорогий подарунок і, чмокнувши похапцем, так само налякано побіг озираючись…
Так, у Сашка сім’я — дружина та двійко діточок. Але Інна й сама невпевнена, чи хотіла б вона, аби Олександр став її чоловіком, звичайний такий собі чолов’яга, без захмарних статків…
«Інночко Дмитрівно, все майже готово», — радісно вигукнула медсестра Люда, посипаючи зеленню бутерброди. Білявка Оксана, гортала за столом глянцевий журнал. Зоя Андріївна, також лікарка, а за рік пенсіонерка, із захопленням розповідала про своїх дітей, котрі мешкають у столиці…
«Ой, Інночко Дмитрівно, а ваші улюблені зелені оливки я купити забула, — схвильовано мовила Людмила… «Нічого, Людо, обійдемося сьогодні без оливок, — заспокоїла та жінку. — Хто ж по них зараз піде?» «Як це — хто? А Галька-прибиральниця в нас для чого он ще по коридорах бігає весь день?» — риторично спитала Людмила і, відчинивши великі двері, покликала голосно прибиральницю…
Галина йшла, поспіхом витираючи руки об поділ простенької сукні, й про себе думала, що від запрошення вона, напевно, сьогодні відмовиться. Привітає Інну Дмитрівну, але на гостину не піде, адже й подарунка ніякого вона немає, і грошей в кишені, лише гривень 20… Але роздуми молодої жінки перервав голос Людмили: «Значить так, Галю, — безцеремонно мовила вона, — ось тобі гроші, бери усі, здачу принесеш. Піди купи нам оливки. Але побіжи в той магазинчик, що біля школи. І на дату подивися, щоб не були прострочені…» Галина мовчки кивнула головою, погоджуючись з усім, і трохи розчаровано та сумно вийшла на вулицю…
«Якась така та наша Галька негарна, ну зовсім вона некрасива жінка, — повернувшись до кабінету, ще з порога почала говорити Людмила. — Коли не гляну на неї, то лише така думка в голові…» «Ой, маєш ти, Людка, про кого говорити, не лінь тобі», — перебила, байдуже махнувши рукою, котрась із дівчат, які були в кабінеті…
«Інночко, зі святом тебе, — мовила Оксана, коли нарешті всі присутні жінки сіли за накритий стіл. — Щастя тобі й великого та безмежного кохання!» Після цього розмова потекла у звичному руслі: «роки минають, а ми старіємо», «а хлопи ті… та вони, однакові та лише одне мають на думці», «а любов… де ж вона, та любов, і хто її бачив справжню та щиру?»
І тут, несподівано, ювілярка Інна згадувала своє перше кохання. На жаль, невзаємне… А тепер ще й цей Олександр. Чи потрібен він їй узагалі? Оксану, як завжди останнім часом, не покидала настирлива думка про те, що чоловік її таки небайдужий до сусідки Ірки. Ще вчора та сама Ірка, як кажуть, попід стіл ходила, а тепер, дивись, усіх красунь позаду себе залишила, очей від неї не можна відвести… Людмила про себе роздумувала, що Юркові, її кавалерові, мабуть, слід натякати про весілля самій, бо то ж діло нехитре в дівках залишитись, вже усі рідні тільки й мови мають, як за столом збираються на свята, що кого б це їй засватати… Як, приміром, дехто… Зоя Андріївна, найстарша із присутніх, більше налягала на смачні страви, час від часу думаючи, що донькам її могло б таки більше пощастити в шлюбі, кращого б чоловіка їй Бог послав…
Коли гості вже допивали ароматну каву з тортом, у шибку раз по раз почав настукувати дощ. «Ой, а парасольку я не взяла, — вигукнули майже хором в один голос…» Посиділи ще трохи, погомоніли, а дощик не вщухав. Іннуся зателефонувала до Сашка — слухавку він не брав, напевно чимось був зайнятий. Номер чоловіка Оксани був «поза мережею» увесь цей час…
А незабаром, скінчивши святкувати, вся жіноча компанія гуртом вийшла на сходи поліклініки, захищені зверху від дощу широким дашком. Зоя Андріївна попрощалась і, накрившись невеличким пакетом, шмигнула швидко під дощ. За нею побігла й Оксана. Інна з Людмилою, в передчутті, що скоро таки прийдеться промокнути, залишилися стояти на сходах…
А, неподалік, за декілька метрів від них у смарагдових сутінках прибиральниця Галина ніжно сипала теплими докорами свого чоловіка: «І навіщо ж було їхати в таку далечінь оце таким великим дощем? Хай би тільки я намокла, а то й ти змок як хлющ!» «Галюню, перестань, не говори так — лагідно відповідав спокійний чоловічий бас. — Я діткам вечерю поставив, а сам — швидко на велосипед! Як мені було вдома сидіти, коли ти мокнеш під дощем? Не можу я так! Я ось і плащик тобі привіз, тримай…»
