Не спалося Насті. За вікнами, як ніби дізнавшись про невірність її ненаглядного, розбурхано віяв вітер. По городу літала солома, гриміли відра, потім на мить вітер стихав і накрапав квітневий перший дощ, а після знову гул, шум і завивання.
Настя спробувала закрити очі, та сльози не давали…
-Люблю. Як так? За що?
Тут же їй згадалися слова бабусі Марії про невдячність чоловіків, яких люблять.
-Сама винна, любиш сильно, прощаєш. Шматок побільше в тарілку кладеш, а він все одно там де солодше голову поверне.
І повернув…
Приїхала в село вчителька. Молоденька, висока і тоненька немов билинка. Начитана. І мова така ж тонка, співуча. Спочатку все в клубі по суботах лекції читала на міські теми.
Андрійко після однієї такої лекції проводив вчительку до дому і захопився. У дивину. Новеньке. Що там Настя з її важким після трьох дітей пухким тілом, величезними надутими від роботи руками, сережки ще ці півмісяцем в вухах. Тут інше. Піднесене чи що. Легке, повітряне, ручки білі, ніжні. Шкіра гладка, прозора. І ім’я у неї Любов…
Сам не посмів сказати, що захопився, розлюбив і додому не повернеться. Маму свою вмовив сходити до дружини, в очі подивитися.
Настя ніяково повернулась, і синок прокинувся, хоче їсти. Довелося повернутися назад і заспокоїти сина.
Чекати світанку було неймовірно довго. Роботи по дому накопичилося більше, ніж впоратися. Насті хотілося якомога швидше піднятися і забутися в справах.
А вітер вив в трубах, розкидав все, що траплялося на шляху, наганяючи ще більшу тугу.
В обід прийшов Андрій. На хвилину Насті здалося, що нічого не змінилося. Вона вже за відпрацьованою звичкою підійшла до печі і раптом опустила руки з рушником.
-Я це… – почав Андрій, – мені речі деякі потрібно забрати. Багато не візьму, кімнатка маленька. Зимове доведеться залишити поки.
-Добре, – Настя раптом трохи обм’якла, – зимове Світланине заверну і в шафу приберу, а Дашине віддати треба буде, їй в наступному році вже мала буде, коли ще Іванко підросте.
Андрій зніяковів, переминаючись у власному будинку з ноги на ногу, і мимрив далі.
-Кожушок мій…
-І кожушок твій заверну, але до зими. Обживетесь – забереш.
-Дівчаткам що збирати? Стіл для школи забереш відразу?
-Який стіл? – оторопів Андрій.
-Як який? Для школи, де дочки уроки у вас будуть робити.
-А до чого тут Світлана з Дашою?
-Як причому? Сім’єю ми були-жили, діти спільні. Так і поділимо тепер порівну: вас двоє – вам старших двох дочок виховувати, а я жінка, яку лишив чоловік, мені синочок, його годувати треба, молоко треба.
Чоловік зблід, але від дочок не посмів відмовитися. Настя, як і обіцяла, зібрала дитячі речі до неділі, і як би не тремтіло материнське серце, відправила з батьком в новий дім, точніше в нову кімнату, що знімала вчителька біля школи.
Перший тиждень Настя все сиділа біля вікна. Дівчата зі школи відразу до матері. Вона їх нагодує, форму попере і назад зі словами відправляє:
-Чим більше в тій хаті жити будете, тим швидше додому повернетеся.
Старша дочка Світлана відразу зрозуміла, що робити треба, кмітлива дівчина. Через місяць Андрій привів дітей з усіма речами назад додому, а сам на ґанку сів задумливо.
Настя не вийшла. Увечері пішла корову доїти, подивилася на нього і сказала все, що хотіла і не хотіла. На цьому і полишила. Пробачила.
З тих пір Андрій, подейкують в селі, більше всіх свою дружину єдину, справжню любить, навіть розлучитися не встигли толком. І на інших навіть не дивиться.
