Ми з Сергієм жили в невеликому селі. Я якраз чекала другу дитину, коли він сказав мені, що йде з сім’ї. Новину я сприйняла важко, але з гідністю, тому без зайвих слів відпустила чоловіка.
Ми з Сергієм з першого класу просиділи за однією партою, після школи одружилися, шістнадцять років разом прожили, і коли він вирішив піти, я просто не могла цього усвідомити.
Все сталося так швидко і неочікувано, що я навіть не встигла йому сказати, що чекаю другу дитину, а потім і не стала. Не вважаю я достойним і правильним чоловіка дитиною тримати, тим більше, що і не втримало це ніколи і нікого. Арсен, наш старший син, на той момент хоча і був підлітком, але абсолютно не важким. Порадилася з ним, сказав, щоб я народжувала, впораємося.
З батьком він всякі контакти перервав, навіть на вулиці перестав вітатися. Благо, Сергій через кілька місяців поїхав з нашого селища разом зі своєю новою дівчиною. Відтоді кілька місяців я про нього нічого не чула. Гроші на дитину він на картку перекидав. Зателефонував тільки один раз, коли я вже народила Софійку, був нетверезий і дуже розчулений.
«Світланко, це правда?» – в його голосі відчувалася непідробна радість.
Мабуть, добрі люди йому розповіли. А я була так ображена, що взяла і сказала, що ні. Моя це дочка, не його, це я для себе визначила, коли чоловік вирішив піти до іншої.
Єдиним чоловіком в моєму житті став син. Він підробляв як міг, сидів з сестрою, дбав про нас як дорослий чоловік, а не хлопчик-підліток. Ми навчилися жити без Сергія, навіть не говорили про нього, і за чотири роки я зрозуміла, що виявляється, дуже багато можу сама. Можу ні від кого не залежати, ні на кого не покладатися, і бути щасливою при цьому.
Про Сергія я і правда майже забула, поки він не постукав у мої двері. У травні. Увечері і з дитиною. Хотіла не пускати, а потім взяла і пустила. Зрештою, куди він піде з малюком проти ночі в селі.
Не просто ж так Сергій приїхав, хоча і розуміла я звичайно, що дитина це його, від тієї, іншої жінки. Не знаю, що переконало мене тоді. Так, багато жінок мріють, щоб чоловік-зрадник валявся у них в ногах. Я в цьому не побачила нічого красивого, навпаки було якось ніяково. Виявилося, що з тією своєю дівчиною, ім’ям якої я ніколи навіть не цікавилася, Сергій все-таки одружився, і дитинка у них народилася. Колишній чоловік клявся, що любов до Віки, тієї жінки, швидко пройшла, залишилися зобов’язання.
«Не знаю, скільки б прожили, але у неї ускладнення були після простуди…», – пояснював він плутано.
Не можу сказати, що я його пожаліла. По-людськи, напевно, так, але я знала, що батьком-одинаком бути не страшніше, ніж жінці одній з двома дітьми. Розуміла, що він впорається, викрутиться. Але чомусь пустила його назад, дозволила йому залишитися разом з дитиною.
Ми з Сергієм знову одружилися. Дітей у нас тепер троє, Арсен, Софійка і Маринка.
Найчастіше питання, яке мені задавали: «Невже ти забула, як він тебе кинув з двома дітьми?».
Не забула, звичайно. Але виявляється, пробачила. Зараз ми живемо разом, між дітьми я не роблю ніякої різниці. Маринка – така ж моя рідна донечка, як і двоє наших старших дітей.
