Не даремно люди кажуть, що в нашому житті, як на широкій ниві, не знаєш, куди звернути, щоб знайти своє щастя.
В шлюбі з батьком свого синочка я прожила довгих 20 років, була тією самою примірною дружиною, яка тягла на собі всю сім’ю, не шкодуючи ні сил, ні часу. Його тато не знав що таке заробляти достатньо грошей для сім’ї і виховувати дитину, всім цим займалася я, чого сама зараз не розумію.
Батькові ж сина було абсолютно байдуже як він вчиться, де гуляє, чим взагалі займається, як проводить свій час, і хто його друзі. Я ж витягувала сина з поганих кампаній завжди. Після того як я шукала його по дворах, приводила додому, а слідом відправлялася шукати його рідного татуся. Вела і його додому, щоб він встиг поспати і з ранку йти на завод, для того, щоб принести в будинок хоч якісь копійки, хоча користі звичайно від нього не було, всі свої гроші, а заодно і мої він витрачав лише на себе і свої забаганки, і вважав, що він має на це право, адже він головний у сім’ї, він чоловік, який працює на нас усіх. Друзі його часто приходили до нас додому, а мені потім всю ніч доводилося за ними прибирати та мити, вислуховуючи вічно незадоволеного чоловіка.
Я весь час працювала, і завжди приносила хороші гроші в будинок, адже знала, що надіятися мені немає на кого, але ось тільки синові більше подобалося життя його батька, і чим старшим він ставав, тим більше близько спілкувався з батьком, і вони час проводили разом. Але я все це не так часто бачила, так як просто пропадала на роботі з ранку до ночі, не хотіла помічати чогось поганого за своєю дитиною, вірила в краще.
Мені навіть соромно говорити, але я маючи сім’ю, була самотньою людиною. Мені навіть ні з ким було щиро поговорити. Син лише постійно їв приготовлену мною їжу, брав зароблені важкою працею мною гроші, але я його зовсім не цікавила: ні що в мене на душі, ні як я себе почуваю. Я була прислугою у своєму власному домі.
Час минав швидко, син ріс, швидко став повнолітній, я ледь вблагала його, щоб він пішов на навчання хоч в ПТУ на механіка, щоб хоч якусь професію мав, щоб хоч якусь копійку міг собі на життя потім заробити, не сидіти ж без куска хліба дорослому чоловікові, а я не вічна. Але син навчання зовсім не відвідував і його відрахували.
І тоді я зважилася на розлучення, зрозуміла, що більше так далі не можу, залишила сина і його батька в квартирі, а собі купила однокімнатну квартиру на іншому кінці міста, і почалася моє нове щасливе життя. Життя, коли тобі не потрібно готувати відрами та казанами їжу, прати і прасувати ледь не цілодобово, прибирати і виносити якесь сміття мішками після всіх. Я розумію, що, можливо це й жіноча робота, але я за домашніми справами й світа білого не бачила, мені зовсім ніхто не допомагав. Але син постійно просив гроші, говорив, що я його мати і повинна йому допомагати в усьому, інакше навіщо було його народжувати.
Відмовити я, звичайно, не могла йому, адже це моя дитина. Але я весь час просила сина змінитися і стати хорошою людиною, не брати приклад з батька, а знайти собі хорошу дружину і створити сім’ю. Син у відповідь лише кивав головою, але я бачила, що його цікавлять лише мої гроші, а поради мої не потрібні йому зовсім.
Через якийсь час я познайомилася з Сергієм, і ми розписалися. Нарешті я отримала те саме жіноче щастя, якого ніколи не мала за стільки багато років, але про яке завжди мріяла. Сергій має своє житло, хорошу роботу, він хороша та добра людина, яка цінує все, що я для нього роблю, я переїхала до нього, а мою квартиру ми здали в оренду, отримуємо за це гарні гроші. Ні синові, ні колишньому чоловікові я не розповідала подробиць свого життя, але вони ніколи мною й не цікавилися. Але коли син дізнався, що я вдруге стала дружиною і живу у квартирі чоловіка, а свою здаю за гроші, то сказав, що я маю свою квартиру віддати йому, щоб у нього був власний куток, бо я житлом вже забезпечена.
Але я від них пішла, нічого не взявши. У них залишилася трикімнатна квартира, а я пішла лише зі своїми речами. Вони вдвох живуть на пенсію батька. І я не розумію, чесно кажучи, чому я маю віддавати їм ще й своє власне жило, невже я маю залишитися без нічого, лише, щоб синові лише було добре та легко жити.
Мій син став приходити до нас з чоловіком додому. Він навіть у Сергія просив гроші, мені телефонував щодня, казав, що я погана мати, залишила його і не допомагаю своїй дитині.
Він вже й батька намовив проти мене. Перший чоловік мені постійно телефонує і каже, що квартира все одно синові дістанеться, то чому б її зараз йому не віддати.
У підсумку Сергій просто не захотів більше чути претензії мого сина, він втомився і ми розійшлися на місяць. А потім він прийшов і сказав, що його переводять на іншу роботу, далеко, в інше місто. Просив, щоб я їхала з ним. Сергій сказав, що мені пора зробити вибір на користь своєї щасливої старості. Я думала недовго, і зрозуміла, що все життя боролася, а мені ніхто не допомагав, та й не цінував ніхто ні мене, ні мою допомогу. І я вже якось сама буду доживати, без такого сина, адже надії на те, що він хоч води мені подасть на старості та кусочок хліба, я не маю. І я зважилася. Це було краще рішення в моєму житті.
Ми продали свої квартири, купили там будинок з земельною ділянкою, змінили номери телефонів і просто жити спокійним життям.
Пройшов рік, і я абсолютно нічого не знаю що відбувається в житті мого першого чоловіка та сина. Я і так з ними втратила багато років свого життя, загубила свою молодість, що це питання мене вже не хвилює. зараз я насолоджуюся життям поряд з хорошою та дорогою мені людиною.
