Часто буває, що мене огортає такий смуток, що я починаю думати, що у людей діти як діти, а моїм тільки все готове подавай, і то найкраще, хоч у себе все забери, аби тільки догодити. Хоча, можливо, матері думати так про своїх дітей і не правильно, але останні роки мене ця думка, чомусь, не покидає зовсім, постійно вона зі мною. Нема щоб батькам хоча б чимось допомогти – та де там, зайвий раз, коли нічого не потрібно, навіть і в гості не зайдуть. А це дізнались нещодавно, що квартира від матері мені дісталась, то бігом прибігли, одне попереду другого.
У кого тільки вийшли мої дітки. Обоє жадібні та ліниві. Ми з їхнім батьком все життя ні на чию допомогу не розраховували, самі собі на хліб заробляли ще з молодих років, від батьків щось чекати, чи просити і думки такої не було навіть. І квартиру теж заробили своєю власною працею. Пів життя в гуртожитку тулилися і дочекалися, скільки радості тоді було та щастя, свій власний куточок маємо. А цим все готове завжди подавай. Іван машину захотів в двадцять два роки, а Таня в дев’ятнадцять років весілля шикарне захотіла, потім квартиру двокімнатну, та не дешеву, а в центрі міста. Всі бажання виконали ми з чоловіком сумлінно, старалися з усіх сил, брали кредити, позичали гроші. Самі їх і виплатили, багато років гарували на своїх дітей. Однією картоплею з дачі харчувалися весь цей час, а зарплату постійно відкладали, бо боргів тоді багато мали. Тепер ось мами моєї нещодавно не стало. Квартиру після себе залишила. Мені заповіла. А син і дочка чекають не дочекаються, коли я їм цю нещасну житлову площу віддам, адже кому, якщо не їм. Вони у нас одні.
Першим Іван почав. Йому, бачте, ніде жити. До цього було де жити, а тепер вже немає. Не хоче він, бачте, квартиру орендувати у чужих людей, гроші віддавати щомісяця. Хоче в бабусину переселитися. Пів зарплати на квартиру та на машину, каже, йде, грошей на життя не залишається зовсім. Звичайно, не вистачить, якщо ще й дівчину треба годувати. Вже, яка за рахунком на плечах сидить? З однією жив – вже не подобається, з другою жив – теж погана вона для нього, бачте, тепер – з третьою. Возив її на море відпочивати, тепер в Європу збирається везти на екскурсію та відпочинок. А вона хоч би копієчку доклала до всього цього, живуть лише на його гроші. Тільки їй неси. Я все, звичайно, розумію, вони молоді, хочуть гарно жити, але ж не за наш з чоловіком рахунок, ми й так вже не молоді давно. Вона його і підговорила квартиру випросити в батьків. Як же, грошей більше буде на неї витрачати. Розумна дівчина.
– Коли тільки ти, Іване, розуму в голову набереш? 30 тобі років скоро буде вже. А все просиш у нас і просиш. Всі тобі не допомагають. А хто кредит за машину платив? Чи не ми з твоїм батьком? Самостійно ти і третьої частини не виплатив. Все ми та ми. Жив би скромніше хоч трохи, менше витрачав гроші на право і на ліво, давно б свою власну квартиру мав би за стільки років. А ти всі гроші на вітер пускаєш, нічого не цінуєш. Завів би справжню сім’ю, тоді б і розмова інша була. А то живеш незрозуміло як – ні холостий, ні одружений. Все в наречених, до сивого волосся, сказала я тоді синові, після його прохання.
І Таня з претензіями такими серйозними до нас з батьком якось прийшла. Все їй мало чомусь. Квартиру купити допомогли, і те мало. Наостанок у неї, бач, в перший клас дитина пішла. Витрати великі зараз з’явилися. За гуртки треба платити, за музичну школу теж чимало віддавати потрібно, ще за щось там. Хотіла їй сказати: «Доню, доню, а як ми вас ростили, двох. Хіба неуками ви залишилися, ви ж теж у нас вчилися і без грошей великих. Теж за все платили: і за підручники, і за форму. І за путівки в табір на дві зміни. Чому це ми двох вивчили, а тобі одну першокласницю важко вчити зараз? Нам ніхто не допомагав, а ми тобі допомагаємо».
Хотіла сказати, та промовчала. Все одно не зрозуміє мене моя власна донька, лише образиться, як завжди, вона це добре вміє. Знайде собі виправдання. Скаже, що тоді життя інше було. А яке воно інше було. Я на двох роботах працювала: і в лікарні, і в ЖЕКу. Там медсестрою, тут прибиральницею, все встигала і ніколи не жалілася нікому, ні на кого не надіялася. У декретній відпустці по три роки не сиділа. Та й зараз робота у тебе не важка. Сидиш цілий день, чай елітний продаєш, який простим людям не потрібен зовсім, звичайно, що мало зароблятимеш, хто ж його купувати буде по такій ціні, я б сама його ніколи б не купила. За 7 тисяч на місяць сидиш. Шукала б іншу роботу, якщо грошей не вистачає. Або Степана, свого чоловіка, вмовила б побільше грошей додому приносити. А не потурати йому неробі. Знайшов роботу собі – педагог додаткової освіти, сміх один. Вчить хлопчиків за 8 тисяч роботів якихось винаходити.
Йому б токарем на заводі працювати, а він з хлопцями грається. Чому батько ваш досі не на пенсії, а біля верстата працює важко вже багато років? Через вас і не на пенсії. Все тягнете і тягнете з нас гроші, а пора б і перестати у нас просити допомоги, ми ж не вічні, нам і для себе ще хочеться пожити, просто пожити ні про кого не думаючи. Ох, Таню, у тебе в голові – все взяти і поділити. Давайте, каже вчора, продамо бабусину квартиру, а гроші поділимо між нами з братом. Цікаво, як ти їх ділити зібралася? Шкода, що не спитала я у тебе. Вже точно, не порівну. Знаю, сказала б ти: «У мене дочка, а у Івана – нікого, мені більше давайте».
А не спитала ти мене, матір свою, як ця квартира дісталася. Скільки я сил і нервів втратила, за бабусею доглядаючи, адже вона давно допомоги потребувала. Ні, не запитала мене моя донька жодного разу і бабусі не допомогла. Швидше квартиру продавати намірилась та гроші ділити.
Ох, користолюбці. Через квартиру однокімнатну сперечаєтеся. Кого я виростила? Сама не розумію. Хіба вчила я їх цього? Хіба чоловік вчив? Видно, життя навчило. Ніякого розуміння і співчуття до матері і батька немає. І самі один з одним постійно сперечаються, здебільшого за гроші. А як на свята в гості приїжджають, то так і дивляться обоє, ходять по кутках зазирають, щоб ми щось в сумку поклали.
А ми з чоловіком Миколою так вирішили: досить. Пора трішки і нам пожити для себе, хоч на старості років, а то все життя жили для дітей, а вони нашої праці зовсім не цінують, скільки не дай їм, а все одно мало буде. Їм ніколи не вгодиш. Втомилися вже. Квартиру продамо і дачу свою, нарешті, добре облаштуємо, паркан новий поставимо. Ще машину нову купимо, щоб не ламалася, бо стареньку чоловік постійно тільки й ремонтує, стільки грошей викидаємо на неї. В санаторій поїдемо, здоров’я поправимо своє хоч трішки. Ще я собі хочу купити сукню, а чоловікові костюм гарний. Будемо ввечері в нашому парку гуляти. Я дітей своїх люблю, але зараз дуже щиро хочу, щоб Господь дав їм розуму і вони стали добрими людьми. Я ще маю на це надію, але не знаю, що мені робити, щоб достукатися до їх душі.
