Все своє життя, маючи двох дітей, я думала, що доглядатиме мене донька. На сина надії, як такої, у мене не було зовсім. Я чомусь плекала думку, що він одружиться і обов’язково покине наш дім. піде з нашої хати і житиме окремо. А я заживу з донькою.
Чоловіка мого не стало вже давно, він був дуже доброю та порядною людиною. Мій Степан збудував сам добротну хату, поки він був, я з дітьми не мала потреби ні в чому. він тримав гарне господарство, відкладав гроші. Завдяки цьому я бідності не знала, навіть коли його не стало.
А весь час молила Бога, щоб подарував добру долю моїй доньці. Мріяла, як вона приведе додому доброго чоловіка, я допомагатиму їм у всьому, сидітиму з дітьми, глядітиму господарство, а вони любитимуть та шануватимуть мене.
Роки минали, син наче весь цей час відчував, що я для доньки готова небо прихилити, але мовчав, ніколи не дорікнув ні чим мені.
Якось, несподівано для мене, син подорослішав. Привів мені невістку в хату. Я тоді наче оскаженіла, жодного доброго слова їм не сказала, але одне мовила, що як хочуть, а тут їм не жити. Роман особливо на мене не розізлився, взяв ту тендітну дівчинину, зібрав одну торбу і пішов жити до тещі в сусіднє село.
Зараз мені соромно зізнатися у цьому, але я раділа. Дуже раділа! Раділа тому, що син тепер з нами не живе і я весь час зможу присвятити лише доньці. А Орися тим часом навчалася у місті, на що я віддавала останню копійку.
Якось до хати моєї під’їхав великий джип. З нього вийшов здоровий статний чоловік і вів пою доньку за руку. Тоді я і дізналася, що Орися моя виходить заміж, весілля буде в ресторані в Тернополі і жити вони там будуть, адже у зятя там великий бізнес. Я раділа і хвилювалася одночасно, але думала, що це до кращого.
Весілля відгуляли шикарне, я всі гроші подарувала молодим. На той час мала чималі заощадження і всі 30 тисяч гривень віддала їм, щоб догодити зятю і показати, що я не якась там бідна селючка. Зять якось байдуже взяв згорток з грошима і спокійно поклав в кишеню. Емоцій у нього не було ніяких, навіть не подякуючи, скупо посміхнувся у відповідь.
Я повернулася до порожньої хати в село, лише тоді зрозуміла, що на мене чекає самотня старість у великій холодній і пустій хаті.
Орися не телефонувала зовсім. Раз в неділю, ніби на свято, я набирала її номер і чула якісь холодні квапливі фрази, якими вона мені відповідала. Жодного доброго слова від неї я не чула, та й не цікавилася вона мною.
Роки спливали, я вічула, що дуже старію: пам’ять не та, зір, слух, ноги підводять. Лише син мій приходив до мене щосуботи. Приносив продукти, наносив в хату води, сам мені копав картоплю, порався по господарству. У них з невісткою на той час було вже двоє діток.
Я завжди чула від людей, що сину моєму дуже пощастило, він попав в хорошу, хоча не багату родину, його там цінують та люблять. А теща його – золота жінка. Але всі ці роки невістка моя до мене не приходила, усі її рідні сторонилися моєї хати.
За весь час Орися до мене показала носа можливо разів два. І знаєте, наче прозріння на мене якесь прийшло через багато років. Я зрозуміла, якою недоброю людиною була: без совісті та доброти у серці.
Коли вчергове син з’явився у мене на порозі, я сказала йому прямо, що була йому поганою матір’ю всі ці роки і хочу переписати на нього свою хату, велику земельну ділянку та пай, який ще від чоловіка мені дістався. Син якось махнув рукою, але я сказала, що навіть, якщо вони з дружиною мені не пробачать, байдуже. Я все одно це зроблю, щоб моя совість була спокійною. Сказала, щоб він прийшов з дружиною та дітками, я багато завинила перед ними і хотіла б попросити вибачення.
Коли вони всі переступили мій поріг, більше хати не покидали. Тепер ми всі живемо разом, я все майно оформила на сина. Дуже шкода, що втратила стільки років, аж поки зрозуміла, що помилялася.
А Орисі моїй виявилося байдуже до мене і до хати. Вона з нами не родичається, адже великою пані стала.
