У невеличкій хатині мама Вероніки вже давно жила одна. Вона була дуже хорошою господинею, хоча останні роки вже важко їй давалося те господарство та побут. Любила коли до неї діти, онуки постійно приїжджали. Наготує вона їжі на всіх, жінка завжди знала хто що любить, ніколи не забувала. Нагодує дітей, ще з собою дасть котлеток домашніх, голубців і навіть борщу в баночку наллє. А готувала Наталя Дмитрівна смачно.
Але не любила Вероніка ніколи до матері своєї їздити. Їй було соромно за маму. Мати у неї темна, проста сільська жінка, неписьменна, навіть не знала, де Африка знаходиться. Все життя тільки городом своїм займалася. В молодості в колгоспі працювала, я як вже роки дали своє, то працювати так важко не могла, і пішла прибиральницею.
Вероніка була не такою, вона зовсім не пішла у матір: мала вищу освіту, працювала вчителькою англійської мови, репетиторством займалася, дуже добре заробляла. Вважала себе інтелігенцією.
Коли батька Вероніки не стало, мати залишилася в селі зовсім одна. Потрібно було хоч інколи її відвідувати, адже вона була вже старенькою. А Вероніка – одна у неї дочка, більше нікому допомагати матері. А мати вже зовсім старою стала, весь час щось забувала, останнім часом осунулася так, говорила не чітко.
Якось Вероніка приїхала до матері в село, бо вже багато місяців її не відвідувала, чує горілим в хаті воняє, знову мати каструлю на плиті забула, і зіпсувався її обід.
Сварилася Вероніка тоді на маму на чому світ стоїть:
– Ти хочеш ще щось нехороше влаштувати влаштувати чи що, чому неуважна така, що ти цілий день робиш в хаті одна, що й їсти зварити собі не можеш нормально? – кричала жінка старенькій матері.
– Ну що ти, доню, таке кажеш, я все пам’ятаю, тільки один раз забула, не сварися на мене, дитино! Що ж я вдію тут, роки беруть своє.
З роками мама стала ще й хворіти, важко ходити було, то тиск високий. Дзвонить мати якось Вероніці:
– Доню моя, приїжджай, як можеш, у мене тиск високий. Я не знаю що робити.
– Швидку тоді бери викликай! – ледве стримувалася від роздратування Вероніка. – я що, лікар чи що? Як же ти мені набридла, мати! – І відключила свій телефон.
Вероніка ніколи своїй матері не дзвонила, навіть, коли та зовсім старою була, завжди казала:
– Якщо потрібно буде, сама мені подзвонить, – говорила вона подрузі.
Коли мати стала зовсім старенькою, вона на вулицю перестала виходити. Вероніка тоді приїжджала до неї раз на тиждень, купувала їй дешеві продукти, сміття виносила, прибирала в її старенькій хатині, постійно примовляючи:
– Це ж треба такий бардак розвести, одна людина всього в хаті сидить! Соромно повинно бути тобі!
Потім мовчки йшла додому, гримнувши старенькими дверима, аж штукатурка сипалася.
Мати злягла, а Вероніка працювала, не могла вона доглядати за нею, тільки приїжджати стала не раз в тиждень, а через день. Залишить їй їжу і воду на тумбочці і йде.
У той день, коли мами не стало Вероніка прийшла дуже пізно до неї.
Мати сумно дивилася на стіну, у неї була температура під 40.
Вероніка викликала швидку. Лікар сказав – марно, вже нічого вдіяти не можна. І тоді жінка гірко заплакала.
Мати марила, вона весь час говорила, що скоро поїде додому в село, де вона народилася до своїх батьків.
Потім старенької не стало. Дочка весь цей час була поруч з нею.
Поховала Вероніка свою маму і стала ходити дуже часто на місце її спочинку, до невеличкого горбика.
– Мені так не вистачає мами, – плакала і жалілася вона подрузі. – Пам’ятаю, як сміялися ми з нею і розповідали один одному про свої справи. Вона була для мене такою рідною, такою близькою! Як я шкодую, що ті часи більше не повернуться.
Подруга дивилася на Вероніку здивованими очима і не розуміла.
Але засмучена Вероніка через горе забулася все погане, що говорила своїй матері. В пам’яті були лише найкращі моменти життя поряд з найріднішою людиною, яку вона не цінувала останнім часом, тро що так шкодує зараз.
