Цього дня Ольга прокинулася, та вставати не хотілося зовсім. Любила полежати в ліжку. Та день був буденний, звичайний, тож швиденько встала і пішла оглядати господарство. Набрала з криниці води. Любила воду прохолодну. Почала готувати сніданок. Василь ще спав. Вона його не будить, не просить допомогти. Звикла робити все сама. Хіба ж Ольга могла подумати, що так все зміниться в її житті. Красунею Ольга не була. Отож і обходили її хлопці стороною. Вже подруги заміж повиходили, дітей няньчили, а вона все одна і одна. Скільки разів мріяла про хорошого чоловіка, та де ж його знайти? А мати все буркотіла: “Вже й посивієш у дівках. Тож мабуть і не дочекаюся я внуків.” Нічого не казала у відповідь, просто йшла з материних очей.
Почала зустрічатися з Василем. А він був парубок моторний. Частенько підночовував у чужих молодиць. Та й до неї приходив через раз. Оксана не казала йому нічого. Василь був останньою її надією на хоч якесь заміжжя. Отож терпіла все, що він робив. Ніколи не сказав їй, що кохає, а вона вже не уявляла свого життя без нього. А восени заслав Василь старостів. Мати говорила “Не будеш ти з ним жити. Якщо вже за такого йти, то краще самій лишитися.” “Мамо, він зміниться, я знаю.”- переконувала матір, а сама впевнена не була. За матеріалами
Після весілля перейшла Ольга жити до Василя. Він збудував хату. Все в хаті було, бо був він гарним господарем, та й майстром, якого знали і поважали за золоті руки. Та не тішило Ольгу те багатство. Жили вони наче чужі. Частенько Василь не ночував вдома. Та вона не питала де він ходить, а він не виправдовувався. Недаремно кажуть, що горбатого могила справить, отак і її чоловіка. А вона народжувала дітей одне за одним. Сама доглядала, чоловіку ніколи було. Ходив по людях хати робити, а коли жалілася, що їй важко самій, і на городі, і в хаті, і з дітьми — говорив: “Чого тобі ще треба? Живеш і горя не знаєш. Заробляю, гроші додому приношу. Чи можеш хочеш, щоб біля тебе сидів?” Іноді й сама думала: “Чого вже я від нього хочу? Не випиває, додому дбає. Та й нагуляється колись.”
Одного разу прийшов Василь додому з роботи, і заявив їй прямо з порога: “Їду я, жінко, до брата в Одесу. Хоче він дачу за містом будувати. Когось наймати дорого вийде, та й зроблять, як схочуть.” “Не пущу я тебе нікуди. Літо надворі, вдома роботи вистачає. Вже картоплю скоро копати треба. Мені буде важко. Та ще й діти малі,” – говорила Ольга. А Василь правив своє: “Та я ж ненадовго їду. А щось вдома робити, людей наймай. Є чим за роботу платити.” Ольга почала кричати: “То вже поїдеш інших шукати, мало тобі в селі молодиць. Не минаєш жодної.”
Він розсердився, грюкнув дверима і пішов з хати. Ольга сама не могла зрозуміти, як вона наважилася сказати чоловіку про його походеньки. Розуміла, що не роботи боялася, а боялася, що він когось знайде і назавжди залишить її саму з дітками… Та ще й злість брала. Чоловік зібрався вранці і поїхав. Не попрощався, не сказав нічого. Спочатку не писав листів, не дзвонив. Знала Ольга, простити не може її. А що ж вона такого зробила? Сказала йому правду, а його вона ось так зачепила просто. А вона працювала на городі, коло худоби. Діти допомагали, та яка з них ще була поміч.
Пройшов місяць, другий, а від чоловіка ні слуху ні духу. Не знала, що вже й думати. І нарешті написав коротенького листа, а в ньому коротко і ясно: “Не чекай мене. Я закохався по-справжньому. Я навіть подумати не міг, що так можна кохати. Дітям я буду допомагати. Нічого не зробиш і не повернеш нічого назад, та я і не хочу повертати.” А десь через півроку приїхав. Не хотіла вже й питати нічого, все одно не скаже. Сказав тільки, що приїхав забрати речі. Коли їх збирав просила: “Що ти робиш, отямся. В тебе ж діти. Заради тієї іншої якоїсь панянки, ти дітей робиш сиротами. Побійся Бога. Чим я перед тобою завинила. Чи ти голодний коли був?” Василь мовчав. “Та ти ще на колінах до мене приповзеш, а я тобі ніколи не пробачу того, що ти зараз робиш,”- кричала Ольга. “Я не вернуся, не надійся.”
Василь пішов, а вона так голосила, що сусіди збіглися усі у двір. Заспокоювали, як могли. Не могла Ольга зрозуміти, як так могло статися, що він навіть дітей не пошкодував своїх, адже любив їх щиро і вона це знала добре. Що ж то за жінка така, яка батька у дітей забрала. Ой гріх їй буде, тяжкий гріх.
Правду кажуть, час лікує все погане. Підростали діти, пішли в школу. Та за щоденними клопотам почала Ольга забувати Василя.
Одного разу він приїхав. І привітавшись сказав: “Оце гроші вам привіз, та й вас вирішив провідати. Ну як ви тут живете?”
Не встигла Ольга і слова сказати, як старший син Микола кинувся до батька сердито:
“Забери свої гроші. Нам подачки не треба. Проживемо якось. Іди геть з хати.” Ольга заспокоювала сина: “Це ж твого батька хата і ти не маєш права його виганяти, хай приїжджає, коли хоче, а гроші нам потрібні, та й не чужий він вам, діти.”
Після того ще приїжджав. Привозив гроші, гостинці, та діти зустрічали його холодно. Та й Ольга не рада була їхній зустрічі, чесно кажучи. Бо ж верталася та давня біль і образа, які й досі не пройшли у неї. Одного разу пізно ввечері скрипнули двері, і в хату хтось зайшов. То був Василь. Він тримав на руках маленьку дитину. Ольга не знала, що казати, що робити. Василь просив: “Олю пробач мені за все. Знаю, що завинив перед тобою, знаю що не приймеш, та мені немає куди дітися з дитиною. Я вам мішати не буду.”
Ольга з сарказмом мовила: “А що вже втекла та пані ще й дитину тобі залишила, а ти бідненький згадав, що в тебе є дружина та діти?” “Не втекла вона, як ти кажеш. Її не стало в той день, коли народилося дитятко. Оксана дуже хотіла народити дитину. А їй не можна було народжувати. Фахівці говорили цього не робити, та вона не послухала…”
Ольга і далі наступала, щоб ще більше насолити Василю: “То чому ж ти не віддав дитину її родичам. Чому сюди привіз?” “Не має в Оксани нікого. Вона з дитбудинку. Ми жили на чужій квартирі. Я оформив опікунство над дитиною, не хочу, щоб її віддали до дитячого будинку.”
Дитина заплакала. Василь поклав її на ліжко і невміло почав її пеленати. Ольга дивилася, що нього нічого не виходить, але не допомогла. Декілька разів вночі вставав Василь до дитини, а Ольга не спала. Не могла вирішити, що ж їй робити? Одного дня маленька не могла заспокоїтися, Василь носив дитину на руках і просив: “Заспокойся, донечко, я все роблю, що можу.” Чомусь стало жаль чоловіка і Ольга не витримала.
Вона забрала дитину, пригорнула до себе і вона почала заспокоюватися.
З цієї хвилини відчула, що вона замінить дівчинці маму. Назвали дівчинку Даринка. Вона, як дві краплі води була схожа на Василя. Ольга й сама зрозуміти не могла, чому полюбила маленьку. Коли були роковини Оксани, Василь зібрався їхати до неї. Хотів і дитину забрати, та Ольга сказала: “Я поїду з тобою.” “Як же ти з малою дитиною поїдеш? В дорозі все може статись…” “Діти вже старші, самі впораються”. Боялася сама собі признатися, що хотіла побачити ту, яка зуміла дати її чоловіку стільки любові і тепла. Їхали нічним поїздом.
Під стук коліс Даринка спала, а тому і Ольга з Василем відпочили. А коли пішли на кладовище і поміж багатьох горбиків знайшли потрібну, Василь плакав і казав: “Оксанко, кохана. Приїхав до тебе з донечкою. Назвав її так, як ти хотіла. Пробач, що не вберіг тебе. Я все робив, щоб ти жила”. Ольга мовчки дивилася на фото: “Яка красива жінка. Мабуть було в ній все, чого немає в мене. Хіба ж я думала хоч раз, щоб гарно одягтися, щоб чимось здивувати чоловіка. З цією незнайомою жінкою, Василь був щасливий, а чи був він щасливий зі мною?”
Вони ночували в готелі. То була чудова ніч, яка їх примирила. Ольга знала, що тепер не будуть вони набридати одне одному. Вони будуть жити разом, ростити дітей. Їм немає чого ділити. А життя всьому навчить. З того часу просила дітей: “Глядіть Даринку, вона ж найменшенька у нас. Вона ваша сестричка, ріднесенька. А батька свого ви простіть. Я простила і ви простіть.”
Валентина ПАВЛУШКО.
