Олександр Михайлович їхав по місту, в якому не був 30 років. Колись він молодим фахівцем, спраглим змін; хотів грошової роботи і успіху. Минуло тридцять років, і Олександр Михайлович вперше за ці роки повернувся на батьківщину. Тепер він керівник великої будівельної компанії, яка працює по всій країні. І тут, в рідних краях, належить будувати нове підприємство.
– А у мене ж перша любов тут залишилася, – сказав задумливо Олександр Михайлович, своєму заступнику Дмитру Степановичу, який супроводжував його в цій поїздці. – Тетяна не хотіла розлучатися. А я обіцяв забрати її звідси рівно через рік, як тільки сам влаштуюся на новому місці.
– І що, – поцікавився Дмитро Степанович, – не вийшло забрати?
Олександр Михайлович зітхнув: – Не вийшло, затягла мене столиця; не до любові мені було три роки поспіль, кар’єру будував. Спочатку забув про Таню, а років через п’ятнадцять все частіше згадував, останнім часом часто думаю про наші з Тетяною почуття – щирі, чисті, як вода в струмку. Обличчя її досі чітко пам’ятаю, як на фотографії.
Автомобіль зупинився біля будівлі філії компанії. Відразу після наради поїхали на місце майбутнього будівництва. Може від перельоту і зміни часових поясів, а можливо, насичений графік позначився, але під вечір Олександру Михайловичу стало погано. Заступник відразу зажадав найкращого лікаря; їм порадили обласну лікарню, там і обладнання сучасне, і лікарі хороші.
У лікарні їх зустрів черговий лікар. Молода жінка, років тридцяти, відразу взялася до роботи. Олександру Михайловичу стало легше і він глянув на лікарку: – Тетяно, – здивовано і водночас злякано вимовив він.
– Вам не можна хвилюватися, – сказала лікарка.
Але Олександр Михайлович вдивлявся в риси обличчя молодої лікарки і повторював: – Тетяно, це ж ти?!
– Я не Тетяна, мене звуть Світлана Василівна, будь ласка, не хвилюйтеся.
– Що у вас тут відбувається? – обурився Дмитро Степанович.
– Невже немає досвідченого лікаря? Ви хоч знаєте, що за пацієнт перед вами?
– Не переживайте, все буде добре, – спокійно сказала жінка і випровадив Дмитра Степановича в коридор.
– Ти ж Тетяна Вербова? – взявши її за руку, знову запитав Олександр Михайлович.
– Заспокойтеся, будь ласка, мене звуть Світлана Василівна, я лікар. Скажіть, звідки ви знаєте Тетяну Вербову?
– Ну, як же, – пробурмотів Олександр Михайлович, – я ж в Пшеничному раніше жив, з Тетяною в одній школі вчилися.
Світлана стала уважно вдивлятися в риси обличчя незнайомого їй пацієнта.
– Тетяна Вербова – це моя мама. Ми дуже схожі, всі про це говорять.
Олександр Михайлович полегшено зітхнув: – А я вже подумав – марити почав; дивлюся на вас і бачу перед собою Таню.
Там же, в лікарні, Олександр Михайлович дізнався від Світлани, що Таня і раніше живе в Пшеничному, що вона заміжня і що у неї троє дітей і двоє онуків.
У лікарні Олександр Михайлович затримався майже до ночі, а як стало легше, його відвезли в готель. На прощання він подарував Світлані букет квітів і поцілував їй руку. На другий день попросив водія звозити його в Пшеничне. Хоч і залишилися у Олександра Михайловича в столиці молода дружина і син, нахлинули спогади змусили його відправитися слідами першого кохання. Взагалі одружений він був уже втретє, від першого шлюбу були дорослі син і дочка, яких він не забував і завжди допомагав.
Але сьогодні, в рідних краях, йому нестерпно захотілося побачити Таню, в яку він був закоханий зі школи. Колись вони разом бігали на річку, ловили вудкою рибу, каталися на човні, а навесні він примудрявся першим відшукати справжні проліски і подарувати їх Тані.
Тетяну він застав в медпункті, де вона працювала медсестрою. Людина може сильно змінитися за тридцять років, але очі видають. Вони впізнали один одного відразу. Майже годину розмовляли. Олександр Михайлович уникав запитань, чому він не виконав своєї обіцянки і не забрав Тетяну до себе. Навіть зараз, коли сидів перед нею посивілий, який досяг небувалих висот в бізнесі, йому було соромно, що після від’їзду не відправив їй жодної звісточки.
Таня ні в чому не дорікала, не згадувала образу і тільки по-дружньому цікавилася його життям.
– Таня, я бачив Світлану, ви настільки схожі, що я в першу хвилину прийняв її за тебе. Скажи, Світлана – моя дочка?
– Ні, Олександре, Світлана не твоя дочка, – спокійно відповіла Таня. – Ти не написав і не подзвонив, тому я незабаром заміж вийшла, боялася, що затягне мене туга за тобою і залишуся я в дівках. Ось і вийшла заміж, в шлюбі народилася Світлана.
Коли Олександр Михайлович поїхав, в медпункт прибігла Тетянина сестра Олена: – Ти сказала йому?
– Ні, – спокійно відповіла Тетяна.
– Як?! Ти не сказала, що Світлана його дочка?
– Я йому сказала, що Світлана не його дочка.
– Сестричко, ти хоч розумієш, що він тепер за «шишка»?! Та він би тебе озолотив, Світлані б допоміг кар’єру влаштувати.
– Слухай, Олено. А чим би він мені допоміг? У нас з чоловіком будинок хороший, син в місті вже начальником відділу працює, дочка в університеті вчиться, ну а Світлана теж сама всього добилася: медінститут з червоним дипломом закінчила, в обласній лікарні працює, її цінують і поважають. Що ж такого він може дати, чого у мене немає?
Нічого він вже не може дати, а от забрати може: спокій в родині моєї може забрати. Адже він начальник тепер великий, звик розпоряджатися, того й гляди, допомогою своєю дров наламає.
– Але ж Світлана має право знати, що у неї біологічний батько є, і він зараз приїхав сюди.
– А вона знає, – також спокійно відповіла Тетяна, – вона мені вчора дзвонила і все розповіла. І я їй сказала, що це її право: сказати чи ні, що вона його дочка.
– І що?
– Світлана не зізналася йому, та й не хотілося їй. Тому що її рідний батько – це мій чоловік. Він її любив з самого народження, хоч і знав, що Світлана не його донька. У нас із чоловіком троє дітей, але він не ділить їх на рідних і нерідних. Світлана завжди йому рідною була. І раз вона не сказала Олександру про себе, значить і я промовчу. Нехай все буде, як є. У нього своє життя, а у нас своє. Вже пізно щось змінювати, та чи й треба…
