Василина сиділа біля вікна і чекала, коли ж в її двері постукає поштарка. Наближаються свята, а пенсії досі немає. Стіл ошатний вона накривати не збирається, нема для кого, але голубці зробити треба. Вона завжди робила голубці саме на Зелені свята. Як же сумно самотньо святкувати одній. А колись донечка бігла в поле, збирала польові квіти, робила букетики і прикрашала ними хату.
Василина поринула в спогади… Леся народилася, коли Василині було 40, вона вже втратила надію, що колись стане матір’ю, а тут таке щастя. Правда, щастям це було лише для неї, так як Василина була не в шлюбі – не знайшлося в селі парубка, який би хотів з нею одружитися, от так і жила біля батьків, на роботу ходила, думала, що так самотньо і зустріне старість.
Звістка про дитину її зовсім не засмутила, тепер у неї з’явився сенс в житті, а щоб не осоромити перед людьми своїх батьків, Василина відправилася в сусідню область до своєї тітки, татової рідної сестри, в якої не було своїх дітей. Вона давно просила брата, щоб хтось з племінників приїхав до неї, жили б разом, а потім вона і хату б свою записала. Для Василини це була чудова нагода почати все заново.
Для людей придумали історію, що вона вдова. Так вона в тітчиному селі і прижилася. Леся росла напрочуд розумною дівчинкою, в школі вчилася добре, завжди прагнула в усьому бути першою. Часто Леся приходила додому з своєю подружкою Оксаною, яка їй стала наче сестра. Василині дуже подобалася Оксана, дівчинка теж росла без батька, з матір’ю жили бідно.
Частенько бувало – прибіжать дівчатка зі школи, і в хату до Василини, а вона їх борщиком гаряченьким нагодує, спитає, як справи, та й тішиться, що буде на старість з ким поговорити.
Але доля придумала трохи інший сценарій. В селі був один найкращий парубок Михайло, всі дівчата мріяли стати його дружиною, а він обрав Оксану. Смуток в очах доньки Василина побачила відразу, та й характер доньки добре знала – не відступиться Леся від свого… Так і сталося – коли Оксана готувалася до весілля, Леся оголосила, що чекає від Михайла дитину.
Одружився Михайло з Лесею, а Оксана назавжди поїхала з села. Життя у молодят не дуже клеїлося, надумав Михайло їхати на заробітки. Леся тут же зібрала речі і поїхала слідом за чоловіком. Спочатку, коли вони жили в Польщі, то ще хоч раз на рік навідувалися до матері, але відколи переїхали в Канаду, зв’язок практично втратився.
Леся постійно говорила матері, що їм важко на чужині, грошей не вистачає. Василині теж було не легко, бо вік брав своє, на й на одну пенсію не дуже розженешся, але просити щось у доньки у неї не вистачало духу.
Ось рипнула хвіртка і в хату Василини хтось постукав. Це була поштарка. Вона принесла пенсію і ще невелику коробочку. Василина була впевнена, що це донька згадала, що у неї день народження і прислала їй подарунок. Але посилка була підписана німецькою мовою, Василина довго розглядала її, вважаючи, що це якась помилка, поки не прочитала ім’я. Це була Оксана.
В посилці Василина знайшла коробочку з новим телефоном і лист від Оксани. Оксана писала, що вже багато років живе в Німеччині, і що в неї в житті все склалося добре. Минуле вона давно пробачила. Мама в телефонній розмові розповіла їй, що бачила тітку Василину, і у неї дуже старий кнопочний телефон, зв’язатися по відеозв’язку з донькою і внуками вона не може.
«А я раптом згадала Ваші смачні борщі, якими Ви нас з Лесею годували, і вирішила Вам подякувати. Хоча б так».
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
