В неділю після Богослужіння з церкви Анна йшла не як завжди – одна, а під руку з Іваном. Проводжали цю уже немолоду пару поглядами усі охочі. Це ж яка новина для села – Анна на пенсії заміж зібралася. Але їм було байдуже, на дворі природа прокидалася від зимової сплячки, ніби хотіла, щоб у цих двох літніх людей життя почалося з нового аркуша.
Анна вже тридцять п’ять років була вдовою. Єдиного сина ростила сама. А потім пощастило Андрію виїхати в Канаду, та там на довгі роки і залишився. Матері лише зрідка телефонував, щоб повідомити, що у нього все добре і запитати маму, як у неї справи. Все бідкався, що на чужині йому грошей ні на що не вистачає.
Там одружився, там і діток двоє народилося. Внуків Анна бачила лише через екран телефона, та й на тому спасибі. Все обіцяли приїхати, та ніяк не зберуться, бо дорога не близька, та й грошей багато треба, щоб всією сім’єю відвідати маму. Так і жила Анна в надії, чекала багато років, що колись таки побачить і сина, і внуків.
А рік тому у сина почали справи налагоджуватися і він почав присилати мамі гроші. Передавав через свого хресного Івана. Чоловік багато років в свій час пропрацював в банку, то ж знається на міжнародних переказах більше, ніж Анна. Син взагалі перестав телефонувати, але гроші щомісяця відправляв справно.
Анна завжди раділа, коли на її подвір’ї з’являвся Іван з білим конвертом. Вона відразу пригощала кума його улюбленими варениками, а за столом дружно вирішували, куди направлять ці гроші. Іван теж вже років двадцять як був вдівцем, дітей у нього не було, то ж він радо допомагав Анні.
Так, за рік, хату Анни було не впізнати. Єдине, що тривожило жінку, чому син не телефонує їй. Іван заспокоював її, мовляв, ніколи йому з тобою говорити, он, бачиш, гроші чоловік заробляє. А цього року на свята навіть обіцяв приїхати. То ж, Анно, чекай і готуйся.
А нещодавно син вперше за багато часу зателефонував Анні. Казав, що мав певні проблеми, тому і забув про матір, за що просив пробачення. «Як же забув, синку, як ти он стільки грошей мені передав», – пробувала заперечити Анна і відразу почула в слухавку слова, які її ошелешили – син не тільки нічого не передавав їй, а ще й навпаки, просить її переслати йому хоч трохи грошей, бо він заліз у величезні борги.
Після розмови з сином Анна взула свої гумові чоботи і через калюжі побігла на інший край села до Івана все з’ясувати. Той, нічого не підозрюючи, мирно сидів за столом і пив чай. Анна відразу кинулася до нього з запитаннями, той все зрозумів, попросив її заспокоїтися і присісти.
– Пробач, Анно. Не міг я спокійно дивитися на те, як ти роками воду в відрах з криниці носиш, – почав Іван. – А гроші у мене були, бо я продав город. Кому ж я все залишу, якщо я сам лишився на цьому білому світі. От і вирішив тобі допомогти…
Поки Анна оговтувалася від слів Івана, він продовжив: – Знаєш, Анно, люблю я тебе, давно… Ще 15 років тому пробував тобі про це говорити, але ти тоді мені відповіла, що не зрадиш своєму чоловікові, та й жити будеш заради сина. А тепер як дивлюся на твою самотню старість, так прикро стає… Подумай, Анно, а може ще не пізно і нам почати життя спочатку.
На наступну неділю вони вирішили йти разом до церкви. Ну і що, що вони пенсіонери – люди завжди знайдуть про що поговорити. Головне, що тепер вони будуть разом, бо на старості так значно веселіше.
Спеціально для ukrainians.today. Передрук без гіперпосилання на ukrainians.today заборонений.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
