Моя сестра навіть на днях і до юриста сама ходила. Він сказав їй, на жаль, не маю чим вас обнадіяти, ваш син все своє нерухоме майно переписав на свою дружину, вашу невістку, тепер успадковувати нічого вам. Змиріться, каже, спробуйте поговорити з невісткою, єдиний варіант, що вона поділиться з вами чимось добровільно.
А сестра, мовляв ага, поділиться така, як же. Вона просто сміється з цієї ситуації, що склалася. Ми з нею чужі люди, і з самого початку так було. А син – зрадник. Пустив свою рідну матір на старості років по світу.
Сина моєї сестри не стало недавно. Було йому всього лише 40 років. Близько десяти років тому так само пішов його батько, колишній чоловік моєї сестри Людмили, з яким вони розлучилися давним-давно, коли їх син Іван вчився ще в початковій школі.
Незважаючи на розлучення, чоловік залишився непоганим батьком для свого рідного сина. Цікавився його життям, допомагав Іванові в усьому, спілкувався з хлопцем і в дитинстві, і потім.
Був він людина заможна, допоміг Іванові і освіту хорошу отримати, і на роботу влаштуватися, і квартиру купив непогану. Ключ від новенької столичної двокімнатної квартири подарував своєму вже дорослому синові на весілля.
А потім його не стало, і Іван, як єдиний син, отримав дуже хороший спадок, навіть незважаючи на те, що поділив його з другою дружиною свого рідного батька. Іванові дісталася ще одна однокімнатна квартира і добротна велика дача, а точніше кажучи, заміський будинок з усіма зручностями, де можна було б, в принципі, жити і взимку, і влітку.
Всі останні роки мій племінник Іван дуже добре допомагав своїй матері в усьому – давав щомісяця гроші їй, крім того, моя сестра Людмила фактично царювала на дачі, з задоволенням копаючись в землі та вирощуючи різні квіти і домашню зелень.
Син проти перебування рідної матері там не заперечував ніколи. Сам він дуже багато працював, їздити на дачу йому було ніколи, а його дружина Наталя з дітьми проводити час в заміському будинку без чоловіка не бачила сенсу, вона в місті з дітьми постійно була.
Тим більше, там з травня по жовтень сиділа сама Людмила, а відносини у моєї сестри і Наталі не склалися з самого початку.
– Занадто гарненька! – сказала сестра після першого ж знайомства зі своєю невісткою. – Доброю дружини з такої не вийде. Буде інших собі шукати постійно, на неї усі задивлятимуться. Синові щастя з такою ніколи не буде.
Крім того, Наталя була приїжджою: батьки її жили в далекому селі, виховували ще трьох дітей, і дочці своїй допомогти нічим не могли. Людмила все ніяк не могла позбутися думки, що Наталя і вся її родина в цих стосунках з її сином, мають лише корисливі наміри.
– Знаємо ми цих, багатодітних сімей з села, – стояла на своєму завжди моя сестра. – Їм аби прилаштуватися добре в місті, а тут ще й у самій столиці! Не встигнеш озирнутися, вся сімейка буде тут. Їм тільки волю дай.
Загалом, весілля свого сина Людмила дуже не хотіла.
Правду кажучи, сам Іван був просто засмучений від поведінки своєї рідної матері – такого не очікував від неї ніколи, і зробив все, щоб Наталя і моя сестра Людмила, його мати, якомога менше спілкувалися і зустрічалися.
Виходячи з цього всього, говорити щось про Наталю і бути нею незадоволеною Людмила могла тільки на віддалі.
За 15 років шлюбу у Івана і Наталі народилося двоє дітей, але навіть цей факт не примирив мою сестру з її невісткою.
Онуки Людмилі також особливо не були цікаві в принципі. Поки діти були маленькими, Іван привозив їх в гості до бабусі на годинку раз в два-три місяці. Але поступово ці візити, непотрібні жодної зі сторін, зійшли нанівець.
Наталя з дітьми та Людмила жили кожна сама по собі і ніяк не спілкувалися. Іван сам регулярно продовжував відправляти матері гроші, час від часу заїжджав в гості, допоміг зробити ремонт в квартирі, щовесни організовував її переїзд на дачу, щоосені – назад в місто. Відправляв маму на відпочинок, лікував, вирішував всі її життєві проблеми та труднощі.
А потім Іван занедужав – все якось відразу. Втім, можливо, довгий час він просто не звертав уваги на себе. І коли почали шукати, робити щось було пізно. Останні тижні син Людмили провів в стаціонарі, куди до нього їздили і мати, і дружина.
А після прощання Людмила дізналася, що успадковувати від сина їй нічого: все своє майно син переписав на дружину, її невістку, яку вона ніколи не любила. Дачу, дві квартири, недешевий автомобіль, гараж, рахунок в банку чималенький, хоча точної суми сама Людмила не знає, та гроші там лежать великі.
А у матері Івана тепер тільки пенсія і двокімнатна квартира, і як на самоті і без будь-якої допомоги вона буде жити на старості років, незрозуміло. Вже добре відомо, що Наталя допомагати їй не буде, та й онуки теж.
І заслужено, сама винна? Син правий був, вчинив правильно, адже самотній жінці з двома дітьми непросто жити зараз? Або Іван вчинив неправильно, міг би і матері на старість щось залишити, щоб вона не бідувала? Сама не розумію поки, чи Іван правильно вчинив.
