Моя дочка і син живуть на сусідній вулиці, ми з чоловіком спеціально в свій час ділянку вибрали для будівництва так, щоб було неподалік від нас. Чоловік мій добре заробляв, він їздив на заробітки, був бригадиром, то ж гроші у нас завжди були.
Ми вирішили спочатку про майбутнє дітей подбати. Купили дві земельні ділянки поруч, і збудували два однакові будинки – один для сина, інший для доньки.
Першим одружився син, і відразу після весілля пішов жити в нову хату. Так само і дочка як вийшла заміж, то поселилася в новенькій оселі. Ми з чоловіком їм не заважали, тішилися, що у них все добре, а коли була змога, то й грошенят їм підкидали.
Поки чоловік працював, нам від дітей не потрібно було допомоги, але прийшов час, ми стали пенсіонерами, і тепер допомога часто нам потрібна, але її немає, діти наче забули про нас.
Ще в кінці серпня чоловік захворів. Весь вересень він пролежав в районній лікарні. Ми живемо в селі і я щодня рейсовим автобусом їхала до чоловіка в стаціонар. У сина є машина, але він жодного разу не запропонував відвезти мене.
Дочка зараз не працює, тому без проблем могла б відвідати батька, але у неї є постійно вдома робота, каже, що їй ніколи. А мені в моїх 66 зранку встати, їсти зварити, в район поїхати, повернутися – теж не просто, але хто зробить це замість мене.
Єдине, що я попросила дітей, це зібратися і всі разом картоплю у мене на городі викопати. Вони знехотя погодилися, прийшли в одну з субот, попрацювали до обіду, і пішли, зробивши лише половину роботи. А далі пішли дощі, і коли я побачила, що вже вересень добігає до кінця, заплатила сусідам, щоб ті допомогли з городом.
Я так засмутилася байдужістю своїх дітей, що не можу передати словами. У нас з чоловіком в банку є відкладена певна сума, про яку ні син, ні дочка не знають. Ми думали їм при нагоді ці гроші віддати, але тепер бачу, що вони нам самим ще пригодяться.
