– Баба Катя, допоможи, – Юрій підійшов до лавочки, де як завжди сиділа Катерина Олексіївна у своєму сірому пальті та кокетливому капелюшку. Сиділа вона одна, видно Юрій спеціально момент вибрав.
– Допоможи, Катерино Олексіївно, скажи скільки, я не пошкодую, тільки допоможи! – чоловік знизив голос, – Кажуть ти володієш цим, вмієш загалом зробити, щоб нормально все було. Примирити будь-кого вмієш, навчити якось. Слово таке знаєш, правда ж, баба Катя? Ти ж мене з дитинства знаєш, я ніколи нічого такого. А вона свариться постійно, наче наврочили її. І добре б негідниця була якась, так ні, нормальна жінка. Адже у нас кохання завжди було, а дітки подивись які гарні. Я про Ніночку свою говорю, баба Катя.
– Хороші, хороші дітки, та й Нінка хороша. Ти йди Юра, куди йшов, зрозуміла я тебе, все владнається, йди, йди, – баба Катя махнула рукою, а сама дістала з кишені свого пальта маленький кнопковий телефон і набрала номер.
– Ніна, ти? Виходь до під’їзду, справа є. Та тут я, на лавочці сиджу, я ж говорю тобі, виходь, якщо заробити хочеш.
За п’ятнадцять хвилин двері під’їзду відчинилися і вийшла бабуся в дутому пуховику, білих кросівках і в’язаній шапці з великим помпоном.
– Зіна? – здивувалася Катерина Олексіївна. – Це ти?
– А що, модно? Це мені онука віддала, вона тепер у цьому не ходить, а мені тепленько! Ну кажи, чого кликала? – і Зіна присіла до неї поряд на лавочку.
-Ти Юрка з п’ятого поверху знаєш?
– Це якого, Марійки? Знаю звичайно.
– А дружину його Ніну?
– Говори, не тягни, що сталося?
– Та Ніна чудить, з чогось уявила, що Юра її недостойний. Не цінує чоловіка, а він для сім’ї старається, не гульбанить, заробляє, і чого тільки жінкам треба?, – Катерина Олексіївна поправила капелюшок і раптом зробила скорботне обличчя. – Зіно, он вона йде, Ніна ця! Я зараз говорити буду, а ти мені підтакуй, зрозуміла?
– Як же шкода чоловіка, як шкода! – заголосила раптом Катерина Олексіївна. – І який хороший чоловік був! Не гулящий, дружину любив, красива пара була! На двох роботах працював, а тут таке сталося з ним!
Тут Катерина Олексіївна трохи зиркнула у бік Ніни. Та зупинилася і стоїть, прислухається, про що це раптом сусідки на лавці так переживають?
– А вчора, пам’ятаєш, він йде і каже: «Все, навіщо мені таке життя, якщо я Ніночці не потрібен, і вона мене більше не побачить!». Пам’ятаєш, Зіно?
– Пам’ятаю, пам’ятаю, Катерино, – киває Зіна, хоча в очах її повне здивування.
– А тепер вже пізно, я думаю! Дострибалася ця Ніна, уявила себе, ось її Бог і віддячив. Залишиться тепер без чоловіка, а діти без батька, це ж біда яке! Адже скоро все проясниться, і нічого не вдієш тепер, так Зіно?
– Та не знаю, як їй і жити тепер, – підхопила Зіна, хоч так нічого й не зрозуміла.
Ніна стоїть, застигла вся, зрозуміла, що сталося щось. Невже з Юрком, із чоловіком її? Та схоже з ним, он як сусідки голосять, вони ж просто так таке не говорили б. Підійшла до лавки, сперлася на спинку, не знає, що й питати. Каже: – Баба Катя, та ви що кажете, невже й справді?
Катерина Олексіївна подивилася на Ніну, наче тільки побачила: – Ну, звичайно, правда!
Ніна руку до обличчя, наче рота прикрила, мало не заголосила. Невже й справді з Юрчиком її трапилося щось? Сльози з очей покотилися та як же так? Та що їй тепер робити? Як жити? А вона його сварила, а за що? Та ні за що, ось її Господь і віддячив!
І раптом дивиться вона – йде її Юрчик, все нормально з ним. Кинулася до нього, нерви здали: – Юрчику мій! Та ось він. Що ви казали?
– Та це ми тут серіал обговорювали, сьогодні нові серії будуть, – Катерина Олексіївна здивовано на Ніну подивилася. – Привіт Юра, Ніно, а ми вас і не помітили. Ми захопилися своїми розмовами. А про що нам ще говорити? Своє ми вже майже прожили, ось цікавимося різними історіями.
Увечері до Катерини Олексіївни Юрій зайшов. Приніс цукерок дорогих дві коробки, червоненького церковного, хотів грошей сунути, та вона його відмовила: – Не треба, і так приніс подарунків, хай у вас все добре буде, та дітки підростають, а нам і радість.
– Баба Катя, дякую тобі, а що ти наговорила? Як змогла?
– Іди, Юрію додому, тобі це знати не треба, йди, дружина заждалася мабуть!
А трохи пізніше Ніна до неї забігла, нібито за сіллю: Баба Катя, захвилювалася я, коли вашу розмову почула. Думала з Юрчиком щось. Адже люблю його, як мені без нього! Соромно мені. Ти вже не кажи Юрі, як все вийшло. Що я вашу розмову про кіно на себе переклала. Ну, я пішла, баба Катя.
– Іди, Ніно, йди дочко, тебе мабуть чоловік зачекався.
Спати лягла Катерина Олексіївна з почуттям виконаного обов’язку. А що ж, може, вона сім’ю врятувала. А завтра буде день і буде їжа, будуть нові справи. Та ще чайку за бесідою з дорогими цукерками вони попиватимуть з Зіною. Треба тільки встати, зібратися, вийти і сісти біля під’їзду на лавку.
