– Надія, ти хоч кватирку прикрий, вистудило зовсім! Вітер крижаний, зовсім чи що? Чуєш? Мовчиш усе. Ну мовчи, мовчи, мовчала вже.
Наш Микола Семенович тобі сказав би, та нема вже його. А ми он як, разом із тобою опинились. Незвідані шляхи твої…
– Наш Микола Семенович? Наш? Посоромилися б ти так говорити, Марино, хреста на тобі нема!
Та якби не моя неміч, якби ноги мої ходили, та було б куди йти, хіба б я тут була поряд з тобою? Та нізащо на світі!
А тепер ось тільки й можу, що по цій кімнатці рухатися, та й то ледь ледь! І не смій зі мною говорити про Миколу Семеновича, не смій, безсоромниця!
І як язик в неї тільки повертається, ну що це, люди добрі, як мені тепер жити? – Надія Олексіївна обернулася до ікон, які у куточку були, і сухими тремтячими губами стала шепотіти молитву:
– Отче наш, що єси на небесах… Та позбав нас від лукавого… Врятуй і збережи. Хоч звістку яку принеси, Господи, дай знати про діточок моїх, хоч би дожити до того дня, коли їх побачу!
– Надя, принеси хоч трохи води, в роті пересохло зовсім, вже я мовчала–мовчала, не хотіла заважати тобі, – Марина говорила несміливо, примирливо, ледь дочекавшись кінця молитви.
Надія Олексіївна зиркнула на неї строго, але беззлобно.
Пішла, тримаючись за стіну і човгаючи ногами в дірявих валянках до відерця з водою, накритому кволою дощечкою.
Тремтячою рукою зачерпнула кострубатим ковшем і налила в кухоль води.
Глянула на Марину і додала ще трохи.
– Пів відра тільки лишилося, а коли тепер Василько принесе, хто ж його знає!
Марина пила воду, спершись тонким ліктем на старе ліжко, на якому лежала на старому дірявому матраці.
– Ой напилася, дякую тобі, Надю! Пропала б я без тебе, ти ж спасіння моє. Слабість зовсім мене здолала. Ти не кляни мене, може, коли й пробачиш, може пробачиш? Га?
Обличчя Надії Олексіївни пом’якшало, вона дійшла до ліжка, присіла. Слова молитви ще звучали в голові, про дітей були всі її думки.
Як там Маруся, молодша, та чоловік її Олександр Іванович, та їхні дочки, дві зірочки, Іринка та Риточка. Вже й забула, коли й бачились.
Нема від них звісток, другий рік уже нема.
Олександр Іванович на пенсії. Казали на Прикарпатті вони десь, а листів все нема і нема.
Внучки, мабуть, вже зовсім великі, хоч би побачитися, здоров’я ж зовсім ніяке.
А сина Олежика ще довше не бачила. Зник, немає звісток від нього, та й куди йому писати, може й не знає він, де його мати тепер живе.
Потім молодшенького згадала Надія Олексіївна, відвернулася до віконця, щоб Марина її сліз не бачила. Не стало її Миколки, двох рочків йому навіть не було…
Марина знову закрутилася на своїй скрині, побалакати їй хочеться, видно полегшало:
– Ну не хочеш про Миколу Семеновича, то хоч про дітей давай поговоримо, Надійко!
Що в мовчанку грати. Бач, як зв’язало нас знову з тобою життя несподівано, хто б думав, що так складеться?
Ти хоч знаєш що про своїх щось? У мене Олечка до чоловіка на Херсонщину як поїхала, так і ні слуху ні духу. А Іван писав мені, що наче Олежика твого бачив.
Надія Олексіївна стрепенулася, але вигляду не подала. Що толку говорити. Марина сама ледь жива лежить, слаба. Чекати треба. Весни чекати, і звісток хороших. Може й дочекаються…
Зима відступала неохоче. Спочатку сонце навіть у мороз стало пригрівати сильніше і краплі весело забарабанила за вікном.
Сусідський Василько все так само допомагав їм, а Надія Олексіївна пригощала його коржиками, що пекла і картоплею вареною зі шкіркою.
Одужала Марина. А з сонцем і сил побільшало. І вони ходили на базар, дивлячись, як щебечуть горобці і купаються в калюжках.
І продавали те, що ще з минулих часів залишилося, чи просто міняли речі на хліб.
А ближче до літа сталася радість. Якось двері їхньої кімнатки відчинилися, і зайшли двоє.
– Іванко! – Марина перша побачила сина, кинулася, обійняла його.
Чекала та дочекалася. Прийшов синок до матері, адже знав, що тут вона, чекає на нього.
Надія Олексіївна підсліпувато примружилася, не може бути…
– Олежик, Олежику, як ти мене знайшов? Я ж тут тільки з тієї осені, думала, як тобі повідомити, а ти й сам, синочку!
Обхопила руками, бурмоче йому, як Марина її зустріла пізно восени слабу, і привела до себе в кімнатку.
Як не хотіла вона йти до колишньої няньки своїх дітей, що від чоловіка її своїх дітей народжувала та сил не було відмовитися.
А Олег обіймав її:
– Мамо, мамо, тепер все буде добре, все буде добре!
Брати по батькові Іван та Олег виставили на стіл продукти свої, цукор, чай заварили.
Розповіли, як одного разу зустрілися, як поглядали підозріло спочатку один на одного.
Як Олежик Іванку допоміг, коли той заслаб дуже. Допоміг тому з ким і знатися не хотів.
Матір обоє жаліли, що батько ще сина хотів, а мама слаба була. А в них велике господарство, млин, на кого все це?
І зійшовся Микола Семенович із нянькою Мариною. Син Іван народився, а потім Ольга, й Миколка. Миколки не стало, будинок, завод і млин занепали, батька їх Миколи Семеновича не стало згодом.
А їх усіх розкидало життя та так, що думали і не побачаться ніколи.
Потім Олежик до Марини підійшов. Переборов образу стару.
– Дякую вам, Марино Петрівно, що маму не кинули, повік не забуду, дякую вам за це.
Хто б міг подумати, та життя он як розсудило. До самої старості жили разом Надія Олексіївна та Марина Петрівна.
Не змогли після всього пережитого розлучитися. Діти зібралися, з’їхалися назад до своїх матерів. Із чоловіками, з онуками. Житло відбудували, щоб усі поряд жили, не розлучалися більше. А головне, щоб матері живі і здорові, і поряд були…
…– Маринко, люба моя, ти чого мовчиш? Вставати хоч збираєшся? – якось під ранок зайшла Надія Олексіївна до своєї подруги.
До подруги несподіваної негаданої, з якою тепер все навпіл вони ділили. Й онуків виховували, і дітей.
– Маринко, ти чого розіспалася так, вставай, я вже й каші наварила. Олечка скоро приїде… Та що з тобою таке?
Та у відповідь була тиша…
Глянула Надія на Марину і очам своїм не повірила!
– Господи, милосердний! – тільки й ахнула вона.
А Марина тиха лежить, усмішка на обличчі тільки щаслива.
Надія так і присіла поряд.
– Не може бути! Та як же ж так, Маринко? Я ж за тебе старша, а ти ось так?
Ненадовго пережила свою подругу несподівану Марину, Надія Олексіївна.
Але живуть їхні діти, онуки та правнуки. І не судять, не засуджують ні діда–прадіда Миколу Семеновича, ні бабусю – прабабцю Надію Олексіївну, ні Марину Петрівну.
Вони жили–виживали і віддані були головному – рятували, допомагали один одному, як могли.
Вони пройшли свій шлях, як змогли. І тільки Бог їм суддя…
