Життя в Оленівці було нудним і одноманітним. Тому все, що могло хоч трохи пожвавити цей сумний ландшафт, ставало знаковою подією.
Але поява в селі Наталки, онуки колишньої завідувачки сільського магазину, справила справжній фурор.
Розповідали, що особливо чутливі жінки так і охали при її появі.
– Ох, і Наталка! – казали місцеві. – Розумниця! Всіх одним махом зробила! Тепер нехай заздрять!
Справді, більшість сільської еліти з неприхованою злістю дивилася, як Наталка, на сяючому лаком дорогому позашляховику, розʼїжджала дорогами рідного села.
Все нечисленне населення Оленівки вишиковувалося, щоб зафіксувати цей історичний момент.
Старенькі навіть витирали хустинками сльози розчулення.
– Невже таке буває? Все, як у казці про Попелюшку!
– Так воно й мало статися! Адже не дарма до Наталі ще з дитинства приклеїлося прізвисько “Попелюшка”.
Тепер Наталка мала повне право поглядати поблажливо на односельців, які раніше відверто з неї посміювалися.
Вона помітила місцевого музиканта Павла, і привітно помахала йому з відкритого вікна машини.
– Павле Івановичу, рада вас бачити! Як здоров’я?!
– У мене все нормально! Наталю, ти заходь до нас у клуб на репетицію!
– Обов’язково зайду!
Блискуча машина зникла за поворотом, а учасники спонтанних зборів почали ліниво розходитися по хатах. Павло Іванович із задоволенням сказав.
– Молодець, дівчина! Досягнула своєї мети! Тепер черга за нашими медиками.
Стара баба Параска запитала:
– А до чого тут вони?
– Та при тому, бабо, що сьогодні у багатьох “жаба” загостриться! Слабість така є! Чула?
Баба Параска махнула на Павла рукою, потім почала швидко хреститися і квапливо пішла до свого будинку.
Павло Іванович не ображався на такі дрібниці, бо бабуся говорила без злості.
Чоловік зітхнув, і з почуттям виконаного обов’язку сів на лавку біля клубу. Повернення Наталі схвилювало різні спогади…
У долі Наталії сільський музикант відіграв, можна сказати, головну роль. І в прямому і в переносному сенсі.
Дівчинка рано залишилася сиротою, коли не стало її мами. Батько пішов із сім’ї ще раніше.
Ніхто з численних рідних не хотів обтяжувати себе зайвими турботами, і дівчинка майже два роки жила в притулку.
Але потім щось защемило в серці Надії Леонідівни, і вона забрала внучку.
У селі оцінили вчинок бабусі позитивно. Жінка тоді ще працювала, і начальниця із захопленням розписувала перед колективом її вчинок.
– Якби в нас були всі такі, як Надія Леонідівна!
Але були й такі, хто бачив корисний намір у цьому вчинку.
– Зараз виплачують солідну допомогу, от “добра” бабуся і вирішила нагріти ручки. Невже ви вірите, що в серці Надії є хоч крапля доброти? Адже ця баба ще той характер має!
Репутація продавчині сільського магазину і справді була вкрита темними плямами.
Вона обманювала покупців за будь–якої нагоди, а ті мовчали, бо не прийнято було сміття з хати вимітати.
Але прославилася Надія Леонідівна і постійними чварами із сусідами.
Жінка ставилася добре тільки до своїх двох доньок та сина. Син працював лікарем у районній лікарні, а дочки жила в столиці.
Але всі троє регулярно відвідували маму, щоб поповнити запаси харчів.
А в цьому відношенні у завідувачки магазину було все в повному порядку. Масштабам її підсобного господарства міг би позаздрити будь–який фермер!
Надія Леонідівна тримала десятки качок і курей, у сарайчику мирно рохкали поросятка, намагаючись забрати у кізок їхню денну пайку.
Щоб прогодувати всю цю живність, заповзятлива жінка володіла двома гектарами землі.
Самотній, хоч і не тендітній пані, впоратися з усім цим було важко, та й роки давали знати про себе. Найняти когось було дорого, ось вона й згадала про онучку.
Своїм планом вона в обідню перерву поділилася із Зоєю, з якою дружила ще зі шкільної парти.
– Заберу я Наталку, чого їй по інтернатах блукати. Та й люди осуджують мене, що типу я здала дівчину в притулок.
Подруга звикла підтримувати ініціативи Надії Леонідівни, бо повністю залежала від неї: Зоя працювала продавчинею у тій самій торговій точці.
– Все правильно, Надю! Я також краєм вуха чула таке! Між іншим, дівчинка вже велика, тобі буде помічницею по–господарству.
– Зоя, ти ж мене наштовхнула на гарну думку! Поки я на роботі, Наталка доглядатиме господарство.
– А школа? Надя, у дітей зараз така програма! Мої онуки сидять над книжками до ночі! А ще гуртки, секції та інші заходи для розвитку.
– Обійдеться без гуртків! Не дарма ж я годуватиму її!
Маленька Наталя була щаслива. Вона охоче виконувала будь–яке бабусине доручення. І невдовзі селяни охрестили її Попелюшкою.
Більшість місцевих осуджувала Надію за це. Згодом жінки стали навіть у вічі Надії висловлювати, хто вона є насправді.
– Леонідівно, побійся Бога! На Наталку твою дивитися без сліз не можна! Худенька, як тростинка! Що ж ти так? Хіба так можна?
Та одразу зупиняла невдоволених.
– Не ваша справа! Краще за собою дивіться, а то у своєму оці й колоди не помічаєте! А моя онучка сама до роботи тягнеться! Школу закінчить, на ветеринарку йтиме вчитися.
Надія Леонідівна вже розпланувала наперед життя дівчинки. Можливо, все так і пішло б за планом, якби не випадок.
У місцевому клубі одного сонячного літнього дня з’явилася нова завідувачка.
Марина тільки–но закінчила обласний коледж мистецтв, і приїхала в село працювати в будинку культури.
За кілька днів вона обійшла село, вишукуючи приховані таланти. Павла Івановича не треба було шукати, бо він сам вирішив допомогти у цій непростій справі.
– Марино Сергіївно, мені б тільки інструмент новіший, і я готовий на здійснення подвигів. Ми ж і раніше їздили по полях, щоб підняти дух хліборобів!
Молода завідувачка вже наступного дня запросила його.
– Спробуйте, Івановичу! Хоч інструмент і не дуже, але цілком робочий!
– Чудово!
Павло Іванович взяв слухавку і полилася весела мелодія.
Він швидко зібрав з місцевих співачок колектив, але не вистачало найголовнішої ланки – солістки. Про свою проблему він доповів завідувачці.
– Марино Сергіївно, ансамбль без солістки, це все одно, що борщ без капусти! Де нам знайти молоду і голосисту?
Завідувачка задумалася, але вже за хвилину посміхнулася.
– Я знаю, де нам шукати солістку! Ходімо! Й інструмент із собою прихопіть!
Для сільської школи кастинг був незвичайним заходом. Юні таланти вишикувалися в чергу, і з хвилюванням чекали оцінки їхніх вокальних здібностей. Наталі сказала йти на прослуховування класна.
– Наталко, не мороч мені голову! Ти добре співаєш, я чула!
Дівчинка мало не плакала:
– Анастасія Володимирівно! Я не можу зараз, мені треба додому! Бабуся сваритиметься!
– Обіцяю, що не буде! Я поговорю з твоєю бабусею! Уяви, що зараз тобі доля дозволила витягнути щасливий лотерейний квиток.
Дівчинка дивилася на вчительку, а в її очах був і страх, і бажання.
– Добре, я згодна! Тільки нехай усе це швидше буде.
Щоб даремно не гаяти часу, Наталя продемонструвала весь свій репертуар.
Вона любила співати. Але її слухачами були свинки та кізочки, а в полі, коли гнула спину на бабусиних сотках, їй підспівували птахи.
У репертуарі семикласниці були народні та естрадні композиції, але кожний твір вона виконувала з душею.
Марина Сергіївна не стрималася:
– Самородок! Як чистенько вона співає, ніде не підвела!
То був успіх! Після серйозної розмови з педагогами Надії Леонідівні довелося послабити обовʼязки Наталі.
Бабусю дуже засмучувало, що онука може тепер задерти носа. Цим побоюванням вона поділилася із Зоєю.
– Це що ж тепер виходить, що я просто так Наталку годувати буду? Тепер її по концертах тягатимуть, а мені тягнути її на свою копійчану пенсію?
– Але ж ти отримуєш допомогу на онучку!
– Що та допомога?! А одягти, взути? Думала, вона літо попрацює на хазяйстві, заробить трохи! А що дасть ця самодіяльність?
Зоя замріяно закотила очі.
– Ти ось, Надіє, зараз сваришся, а уяви, як років через десять твоя Наталка знаменитою артисткою стане! Її показуватимуть по телебаченні, її фото будуть у газетах виблискувати.
– А що мені від цієї слави? Мені дітям допомагати треба, за хазяйством дивитися нема кому!
Стара подруга таким поглядом подивилася на Надію, наче вперше її бачила.
– А правду ж люди кажуть, що ти, як мачуха з тієї казки про Попелюшку! Та ти глянь на дівчину! Втомлена кожен день!
Після цієї розмови стара дружба дала тріщину, а Надія Леонідівна втратила єдину прихильницю.
Успіх юної артистки швидко розвивався. Разом з ансамблем вона об’їхала всі села району, радувала піснями механізаторів і доярок.
На обласному конкурсі Наталя теж здобула шалену перемогу. Але несподівана слава хоч і місцевого значення, не змінила характеру дівчини.
Вона так само дбайливо і з повагою ставилася до бабусі, а коли та зненацька злягла не відходила цілодобово від її ліжка.
Жодна з доньок не відвідала матір під час цього. Вони з’явилися, як завжди, ближче до Великодня.
Як завжди по смаколики сільські, які мама наготувала приїхали!
Надія Леонідівна вийшла до хвіртки зустрічати дочок.
– Чого приїхали? – холодно сказала вона.
Старша донька Світлана дуже здивувалася.
– Мамо, ти чого це?! – ахнула вона.
– Та нічого! Все, мої любі! Я все хазяйство продала…
– Як… А ми? – дочки роти порозкривали від здивування.
– А ви в магазин сходіть і купіть, що вам треба! Нема у мене більше здоров’я все це тягнути!
– А Наталка, вона, що ж?
І тут уже Надія Леонідівна не витримала.
– Наталя не служниця, і не зобов’язана працювати на вас! Коли я заслабла, ви навіть не з’явилися! Приїжджаєте лише тоді, коли у вас потреба з’являється! Все більше цього не буде! Я також хочу нормально старість провести!
А Наталя… Нехай дівчинка вчиться, може артисткою і справді стане!
Сестри так і поїхали ні з чим, а Надія Леонідівна вирушила до Зої.
– Дякую, тобі подружко, що ти мені очі відкрила! Адже я мало не зіпсувала життя онучки. Тепер допоможи мені продати м’ясо!
– Яке м’ясо, Надійко?
– Та все. Тільки козу залишила я для себе!
– І правильно зробила! Стривай… А доньки як?
– Ніяк! Рахуй, що я їх виставила. Вони звикли тільки брати, не маю на них надії…
…Наталя багато років не з’являлася в Оленівці. Але вона постійно дзвонила бабусі, і надсилала їй гроші. Постійні гастролі та викладацька робота забирали весь вільний час, і їй важко вдалося виділити тиждень, щоб погостювати в рідному селі.
На задньому сидінні почувся шурхіт, а потім пролунав заспаний голос Максима.
– Мамо, а ми скоро приїдемо до бабусі?
– Синку, ми вже приїхали! А от і бабуся зустрічає нас!
Незважаючи на вік, Надія Леонідівна трималася бадьоро. Вона підхопила на руки правнука, і почала його цілувати.
– Сонечко ти моє золоте! Думала не дочекаюся цього дня!
Більш стримано вона цілувала Наталю. Боялася зіпсувати їй зачіску.
– Дивилася по телевізору ваш концерт, і скажу, що ти найкрасивіша!
Жінка обійняла бабусю.
– Ти перебільшуєш! Я дуже проста, просто трохи співаю!
– Ні, не соромся, ти справжня артистка!
– Якби не ти і дядько Павло нічого з мене не вийшло б! Так і залишилася б Попелюшкою!
– Але в казці фея і гарбуз перетворила на карету, і принца підкинула… А ти в мене своє майбутнє власними ручками створювала…
Наталя машинально сховала натруджені колись руки, але Надія Леонідівна помітила цей жест.
Вона уткнулася в плече онуки. Бабуся плакала і просила у Наталі пробачення, але внучка давно забула минулі образи.
Для неї було головним те, що на світі вона має рідну людину, про яку вона готова піклуватися…
