Юля прокинулася вночі і так і не змогла заснути до ранку. Чи якийсь поганий сон, чи незрозумілі переживання не давали їй спокою. Раптом на душі стало так важко, що сльози самі покотилися з очей. Чому – Юля не розуміла, просто не могла зрозуміти. Було важко, і якесь погане передчуття майбутнього лиха накотилося з величезною силою.
Дівчина підійшла до ліжечка, в якому спав її маленький син. Сергійко посміхався уві сні і смішно прицмокував губами. Юля поправила ковдру малюкові та вийшла на кухню. За вікнами стояла непроглядна темрява.
– Юля, тобі знову не спиться? – пролунав за спиною голос Андрія.
– Знову це! Не можу зрозуміти, Андрію, що зі мною відбувається, – тихо відповіла дівчина.
– Ти не хвилюйся – все налагодиться! – спробував заспокоїти дружину чоловік.
– Щось я переживаю, Андрійку! – Прошепотіла Юля, притискаючись до чоловіка.
– Все буде добре! – обіймаючи дружину, відповів він.
Через 3 тижні Юлю запросили на перевірку. Перед цим вони з Сергійком проходили огляд – хлопцеві виповнилося півроку. Здали все необхідне, пройшли спеціалістів. Дзвінок медсестри став для Юлі несподіванкою.
– Щось сталося? – Запитала вона.
– Юля, не переживайте, вам все пояснять! – відповіла та.
У прийомі, як завжди, була черга, а Юлю знову накрила хвиля переживань. Коли вони зайшли нарешті до кабінету, дівчина вже була на взводі.
– Сідайте, – тихо сказала жінка в білому халаті, – Юлія Олегівно, мені потрібно Вам дещо сказати. Ви не хвилюйтеся, просто потрібні додаткові тести.
– Що сталося?! – Видихнула дівчина. Вона раптом чітко усвідомила, що її погані передчуття ось-ось виправдаються.
– В Сергійка погані показники. Треба перездати. Бажано у спеціалізованому закладі.
– У якому це? – тихо спитала Юля.
– В обласному, – відповіла жінка.
Як Юля дійшла додому, вона не пам’ятала. Чоловік вже чекав на неї, відпросившись з роботи – він отримав її повідомлення і відразу примчав.
– Юль, що трапилося? – Запитав він.
По щоках дівчини текли сльози, але вона їх, здавалося, не помічає:
– Нас відправляють на обстеження. Є підозра на дуже погану недугу! – Прошепотіла вона.
– Але може все обійдеться! Це просто обстеження! – Спробував заспокоїти дівчину чоловік.
– Обстеженням не обійдеться, – стомлено видихнула вона, – я відчувала це! Просто не могла зрозуміти в чому річ, не розуміла, звідки чекати біди.
Юля притиснула до себе Сергійка та гірко заплакала. Малюк заворушився уві сні – він ще не знав, що відбувається у його житті.
– Нажаль, підтвердилося, – сказав чоловік, уважно вивчивши результати огляду, – потрібно терміново розпочинати процедури.
Юля плакала. Вона не могла прийняти те, що відбувається. Процедуру проводили без неї. Сергійко перебував у палаті, а Юля – під дверима.
– Ідіть до дому! – Умовляла її чергова медсестра, – Все одно сьогодні Вас не пустять!
– Я не можу! Що я робитиму там без сина?!
Юля та Андрій одружилися 8 років тому. Дівчина довго не могла завагітніти: вони з чоловіком пройшли обстеження, здали тести, але жодних відхилень не було. Однак вагітність настала лише на 8 рік їхнього спільного життя. Це був найщасливіший і найтривожніший час: Андрій буквально носив дружину на руках, не дозволяв піднімати нічого, важчого за чашку води… Останній місяць вагітності Юля провела в палаті. І ось півроку тому дівчина народила, нарешті, довгоочікуваного синочка. Назвали хлопчика на честь батька Андрія – його кілька років тому не стало.
– Юля, не можна дитину називати ім’ям того, кого не стало нещодавно! – казала їй бабуся, коли дізналася про їхнє рішення.
– Бабуся, це все забобони! – відмахувалася дівчина. Вона була щаслива і не хотіла, щоб щось затьмарювало це щастя
… Юля сиділа біля ліжечка, в якому спав Сергійко. Він за цей місяць змарнів. Юля плакала. По її щоках текли сльози, які вона навіть не витирала. Їй нарешті дозволили бути з Сергійком. Хлопчик спав. Юля намагалася надивитись на сина.
– Таких процедур ми не робимо! – сказав наступного дня Геннадій Васильович.
– Де їх роблять? – рішуче спитала Юля.
– Закордоном. Тільки там можуть допомогти Сергійку. Але це дуже дорого.
– Ми знайдемо гроші. Підготуйте, будь ласка, всі необхідні виписки.
Виписки були надіслані в одну із закордонних клінік. Незабаром звідти прийшла позитивна відповідь: вони були готові взяти Сергійка, проте ціна питання становила більше ста п’ятдесяти тисяч доларів.
– Юля, навіть якщо ми продамо квартиру та машину, не назбираємо тільки третину суми! – Промовив Андрій, – Я вже дав оголошення, але це не так швидко.
– У нас не більше 2 місяців! – плакала дівчина. – Ми маємо щось придумати.
Гроші збирали всі: на роботі в Андрія та Юлі, у місцевому благодійному фонді, у магазинах та по знайомих. Частину суми виділили їм у місцевій адміністрації, частина – волонтери. Зібрали трохи більше половини. Час закінчувався – більше не можна було зволікати.
– Юля, ви їдьте, – казав чоловік, – все, що ще вдасться зібрати, я вам переведу! Може знайдеться покупець на квартиру!
Усі в їхньому селі співпереживали сім’ї, але зібрати таку суму було просто нереально.
Оформивши документи, Юля із сином поїхали. Грошей, яких вони зібрали, не вистачало. У Сергійка розпочалися планові процедури, обстеження. Про те, де брати решту, Юля намагалася не думати. Вона просто сподівалася на диво. Через місяць Сергійку мав виповнитися 1 рік.
У сусідній палаті теж лежала мама з дитиною, хлопчику було 3 роки. Виявилось, що вони земляки – жили у сусідньому місті. Оксані пощастило – їм удалося зібрати гроші. Ось тільки ситуація у них була складнішою…Михайлику нічого не допомагало.
– Не плач! – Умовляла Оксана Юлю, – Все обов’язково налагодиться! Поведеш ще Сергійка і в кіно, і на атракціони – ми з Михайликом минулого року були, так йому там сподобалося. Я ще не знала тоді, що він занедужав.
– Оксаночко, не плач, все налагодиться! Ми ще всі разом із дітьми погуляємо! – Тепер вже заспокоювала жінку Юля.
– Юля, але ж я бачила, що щось не так! Михайлик втомлюватися почав, змарнів якось, погано їв! Чому я одразу не кинулася! Це моя провина! Мені й мама казала – щось не так! Але я не хотіла цьому вірити! – плакала Оксана. А Юля не знала, як втішити подругу по нещастю – хіба допоможуть тут слова?
А за кілька днів Михайлику стало гірше. Його перевели у іншу палату. Оксану туди не пускали. Вона сиділа в коридорі під дверима і просто плакала.
– Оксаночко, ходімо, приляжеш! – Умовляла її Юля.
– Я повинна бути тут! Так Михайлик мене відчуває! Так йому там легше – він знає, що мама з ним! – Відповідала подруга.
– Він і так знає, що ти поряд, відчуваєш це, підемо!
Але Оксана залишалася на своїй посаді. Вона вже не плакала. Вона просто дивилася порожніми очима та чекала. Сподівалася на диво.
Чоловік подзвонив надвечір. Юля тримала на руках Сергійка і колисала його. Тепер щохвилини вона намагалася провести з сином – невідомо, скільки ще в них залишилося цих хвилин.
– Юля, я перевів ще трохи – сказав чоловік, – більше поки немає. Квартиру сьогодні дивилися, молода пара, я знизив ціну, сказали, що подумають пару днів.
– Добре, – промовила дівчина тихо, – а ти…
Раптом відчайдушний вигук із коридору зупинив її слова. Телефон випав у неї з рук. Прокинувся Сергійко і заплакав. Дівчина погладила його по голівці, малюк солодко позіхнув і знову заснув. Поклавши сина в ліжечко, Юля вискочила в коридор. Вона вже знала, що трапилося, але вірити у це відмовлялася. Під дверима палати, опустившись навколішки, плакала Оксана. Навколо неї метушилися медсестри, намагалися заспокоїти. Такого пережиття в очах Юля ще ніколи не бачила. Вона зрозуміла все.
– Оксаночко, ти тримайся, – плакала вона, обійнявши подругу, – ти повинна жити заради Михайлика!
– Навіщо мені тепер…? Мого синочка нема! Це все через мене! Як мені жити із цим! – плакала Оксана.
Юля втішала як могла. Провела її, у палату.
– Хай відпочине! – Втомлено промовив черговий лікар, – У неї ще буде час поплакати!
Цієї ночі Юля не спала. Вона переживала хоч на мить заплющити очі: сиділа біля дитячого ліжечка і дивилася на сина. Хотіла надивитись наперед…
Наступного дня до неї зайшла Оксана. Вона вже не плакала. За цю ніч жінка постаріла на 10 років. В її очах оселилася порожнеча. Жінки довго стояли, обнявшись.
– Нехай у вас все буде гаразд! – Прошепотіла Оксана, коли вже йшла, – у вас є шанс – скористайтеся ним! А я зараз маю подбати про сина: спочатку прощання, потім 9 днів, 40… Поставлю пам’ятник на могилці, а потім вже… – жінка змахнула сльози, – Прочитаєш, коли я піду, не можу сказати всього – не витримаю просто! – Віддала вона запечатаний конверт подрузі.
– Добре! – тихо промовила у відповідь Юля.
Після виходу Оксани їй стало зовсім сумно. Сергійка забрали на процедури
Дівчина відкрила конверт:
«Дорога Юля! – було написано тремтячою жіночою рукою. – Я дуже хочу, щоб Сергійку стало краще. Нехай він поживе і за мого Михайла: росте, дорослішає, навчається… Нехай він радіє кожному новому дню, ганяє у футбол і катається на лижах. А ще сходіть, будь ласка, до нашого парку атракціонів! – Сльози застилали очі, і Юлі довелося їх змахнути, щоб дочитати послання, – У вас є шанс. У конверті – гроші на процедури. Михайлику вони не знадобилися, нехай вони допоможуть Сергійку!
Юля плакала. Вона плакала від щастя, бо тепер було за що допомогти сину. Вона плакала від горя, бо гроші їй дісталися надто дорогою ціною.
– Андрію, не треба продавати квартиру! – Говорила вона чоловікові по телефону наступного дня, – Нам з Сергійком потрібно буде кудись повертатися!
– А як же гроші? – Запитав здивовано чоловік.
– Гроші є. Все буде добре!
Чоловік поклав слухавку і вперше за ці дні посміхнувся: він почув у словах жінки щось таке, що вселило в нього віру – все буде добре. Юля була цілком впевнена у цьому.
Вони пройшли весь курс. Юля, як і Оксана, проводила дні під палатою сина. Однак у Сергійка прогноз був позитивний. Через якийсь час матері дозволили відвідувати сина, потім перевели в окрему палату. Треба було ще кілька місяців відновлення. Однак це вже були дрібниці – головне, що все пройшло успішно. Динаміка була позитивною.
Сергійку потихенько ставало краще: він почав цікавитися іграшками, потроху їсти і навіть посміхатися. Коли він уперше сказав щось схоже на мама, Юля заплакала. Чудо сталося.
***
Вони приїхали до міського парку атракціонів, в той самий, де колись відпочивав маленький Михайлик.
Сергійко бігав і веселився, їв морозиво та їздив у Андрія на плечах, захоплено розглядаючи все навкруги. Тепер його життя було наповнене дитячими радощами та новими враженнями.
Палата залишилася далеко позаду, і тільки іноді, прокинувшись уночі, Юля з тривогою підходила до сина, прислухаючись до його спокійного дихання. Тривога відступала. Попереду було ціле життя – життя за себе та за того хлопця, який подарував йому цей шанс.
