Юля протягла валізу зимовою дорогою. В колеса наліпав сніг. Ну от як на зло забула попередити чоловіка, що повертається раніше. Начальник у неї взагалі дивний. Спочатку, у відрядження відправляє. А потім дзвонить, каже, терміново повертайся назад, без тебе тут ніяк. Гаразд хоч, оплачувати вона тут нічого сама не повинна. Але і мотатися туди-сюди теж ніякої насолоди.
І ось зовсім вже похапцем забула навіть чоловікові зателефонувати. Ну а який сенс тепер просто вже викличе таксі.
Завантажила валізу в багажник, сіла в салон і, нарешті, зігрілася. Глянула у вікно – все снігом замітає, практично навіть краєвиду не видно. Саме час, щоб пороздумувати про своє життя. Чи досягла вона всього, чого хотіла? Ну от, начебто в неї дорослий син. Юрист.
Гарна професія. Стабільна. Денис он, квартиру собі купив. Сам, без допомоги. Гордість розпирає. Гарний син. Тільки ось дзвонить рідко. Зайнятий, каже. Робота. Так, робота. В усіх робота. А в неї ось сім’я ще є. Чоловік.
Цікаво, чи зрадіє, що вона раніше приїхала? Або знову скаже, що він мав плани. Які плани можуть бути у суботу ввечері? Телевізор дивитися? Чи з друзями посидіти, футбол подивитися? А раніше вони кудись разом вибиралися.
А зараз ось щось все в них пішло не так… Коли син ще був маленький, вони часто разом ходили, всією родиною. Денис радів, коли в басейн стрибав! А потім сідали пили чай із варенням. Ех, гарні були часи.
Прості. Зрозумілі. А зараз ось усі кудись розбіглися. Син — із своєю роботою, чоловік — із друзями, а вона…
На вечерю Вітя, мабуть, нічого не приготував. Якихось вареників куплених наварив. Значить, доведеться самій щось вигадувати. А вона так втомилася. Так хочеться просто прийняти гарячий душ і лягти спати. Але ні, треба буде йти до магазину. А там знову черги, метушня… Може замовити доставку?
Таксі повільно пробиралося засніженими вулицями. Сніг все валив та валив. Юля дивилася на будинки, що пропливали повз, магазини, і думала, що ось вже й не пам’ятає, коли вони з Віктором востаннє просто розмовляли, до душі.
Не про побутові проблеми, не про сина, а просто так. Коли він востаннє їй квіти дарував? Навіть на 8 березня цього року якийсь черговий букет тюльпанів приніс. А раніше… раніше він троянди дарував. Її улюблені, бордові. І вірші читав, свої. Нехай і трохи кострубаті, але такі щирі.
А тепер… тиша. Навіть поки вона у відрядженні була, він жодного разу не зателефонував. Жодного разу! Вона, правда, й сама не дзвонила. Все чекала, коли він перший набере. Думала: сумує, хвилюється. А він, мабуть, і не помітив її відсутності.
Жив своїм життям. Телевізор, друзі. І все. Отак і живуть. Як сусіди. Під одним дахом. Начебто й родина, а тепла немає, близькості. Раніше все по-іншому було. А зараз… навіть розмовляти нема про що. Кожен у своєму маленькому світі. Юля зітхнула. Треба щось міняти. Рішуче міняти.
Інакше так і проживуть все життя поряд, але окремо.
Машина зупинилася біля під’їзду. Юля вийшла з таксі. Сніг хрумтів під ногами. Вона підвела голову і подивилася на вікна своєї квартири. Світло не світилося. Вітя, мабуть, вже спить. Або у друзів засидівся. Юля відчула, як до горла підкотила грудка. Сльози виступили на очі. І раптом зрозуміла, що вона зовсім не хоче зараз їсти або гарячу ванну. Вона хоче додому. До чоловіка. Просто обійняти його і помовчати. Разом.
Юля підійшла до квартири покопалась у сумці у пошуках ключів. Руки змерзли, пальці не слухали. Нарешті, намацала залізну зв’язку, насилу вставила ключ у замкову щілину. Двері піддалися. Тихенько Юля прослизнула у квартиру.
У коридорі було темно. Тільки з-під дверей у вітальню пробивалася тонка смужка світла. Скинула чоботи, поставила валізу біля стіни. Навіть розпаковувати не хотілося. Потрібно б сходити у ванну, вмитися. Але ноги самі понесли її до вітальні. Юля тихенько прочинила двері.
І застигла…
У вітальні, на дивані, сидів Вітя. Але не один. Поруч із ним, притулившись до його плеча, сиділа жінка. Блондинка. З довгим, доглянутим волоссям. Вони дивилися якийсь фільм на телевізорі. Вітя обіймав жінку за плечі. І сміявся. Сміявся так, як Юля не чула вже давно. Гучно, безтурботно, щасливо.
Юля не могла поворухнутися. Світ довкола неї перестав існувати. Залишилися лише вони. Вітя і ця жінка.Сльози ринули з очей нестримним потоком. Юля зробила крок назад. Один. Інший. Наступила на свою валізу. Вона похитнулася і з глухим звуком упала на підлогу.
Вітя різко повернув голову. Побачив Юлю. І в його очах не було жодного хвилювання. Ні здивування. Ні каяття. Лише роздратування.
– Ти?! – видихнув він. — Що ти тут робиш? Ти ж мала…
Він не договорив. Блондинка теж обернула голову і подивилася на Юлю. І посміхнулася. Поблажливо. Як господарка, яку потривожили непрохані гості.
– Вітя, хто це? — спитала вона м’яким, муркотливим голосом.
– Ніхто, – сказав Вітя.
Юля стояла в дверях, стискаючи ключі в руці, і дивилася на них. Її життя щойно розлетілося на тисячу уламків. Голова закружляла від емоцій, що наринули. Образа, злість, сором, розпач.
– Ніхто? — Слова виходили хрипко. — Це ти так називаєш мене тепер? Ніхто?
Вітя роздратовано видихнув.
— Ну, а чого ти чекала? Знаєш, я навіть радий, що так склалося. Давно треба було тобі все дізнатися.
– Радий?! — Юля гірко посміхнулася. — А як же… — вона не договорила.
– Що? — Вітя підвівся з дивана. — Наші двадцять років спільного життя вже давно перетворилися на пусту формальність? Давай не влаштовуватимемо сцен. Ти ж доросла жінка.
– А ти не дорослий чоловік! Я їду у відрядження, а ти… — вона ледве стримувалася від обурення. – Та вона в дочки тобі годиться!
Блондинка, що весь цей час мовчки спостерігала за тим, що відбувається, нарешті, вирішила втрутитися.
– Вітя, коханий, — простягла вона, звертаючись до нього з нудотною солодкістю в голосі. — Може, краще мені піти?
Віктор повернувся до неї і лагідно посміхнувся. Посмішкою, яку Юля не бачила вже багато років.
– Не треба нікуди йти, Олено, – сказав він, взявши білявку за руку. — Це мій дім. Юля нехай іде. Квартира моя.
Юля зробила крок назад.
– Добре. Я піду. Але ти ще пошкодуєш про це.
Вона розвернулась, у коридорі вона намацала ручку валізи, підняла її з підлоги. Вийшла з квартири, зачинивши за собою двері. На сходовому майданчику було холодно та темно. Юля притулилася до стіни і заплющила очі. Сльози все текли й текли, по щокам. Що їй тепер робити? Куди ж іти? До сина? До подруг? Не хотілося нікому розповідати про свою проблему.
Юля насилу спустилася сходами і вийшла надвір. Сніг усе валив. Вона йшла і йшла, доки не опинилась на набережній. Річка була вкрита кригою. Там гуляли люди. Юля сіла на лавку і подивилась уперед.
Раптом поряд із нею хтось сів. Юля повернула голову і побачила жінку похилого віку.
— Все буде гаразд. Ви молода, вродлива. У вас все ще попереду.
Юля здивувалася. По ній так видно, що вона її зрадили?
— Не знаю, — тихо промовила вона. — Не знаю…
— Знаєте, люба, іноді треба втратити все, щоб знайти себе. На саме дно впасти, щоб відштовхнутися і злетіти.
Юля глянула на жінку. В її очах було стільки тепла та мудрості, що Юля відчула, як усередині щось ворухнулося. Маленька іскорка надії.
— Може, — прошепотіла вона. — Може…
— Мене, до речі, Зоя звуть, — простягла жінка руку.
– Юля, – відповіла вона.
Вони ще побалакали, обмінялися номерами телефонів.
Тимчасово Юля оселилася у сина. Той із батьком тепер відмовлявся спілкуватися. Пішла з колишньої роботи. Зоя розповіла Юлі про своє ательє, запропонувала прийти подивитися. Юля прийшла і пропала. Вона завжди любила гарні речі. А тут відкривалася можливість творити красу своїми руками.
Зоя запропонувала Юлі попрацювати в неї. Спочатку просто помічницею, потім, якщо вийде, та шити навчитися. Юля з радістю погодилася. І почалося нове життя.
Юля з подивом виявила талант. Вона швидко освоїла ази крою та шиття, почала вигадувати свої моделі. Її речі мали попит. За рік Юля вже була провідним дизайнером.
Створила свою колекцію одягу, який мав дивовижний успіх. Її фотографії з’явилися у модних журналах. На неї звернули увагу відомі стилісти. Їй запропонували роботу в Італії.
І ось вона вже стоїть на подіумі у Мілані. А серед глядачів — відомий італійський бізнесмен. Він закохався у Юлю з першого погляду. Артуро не молодий був уже, але дуже привабливий. І Юля була щасливою. І навіть колишньому чоловікові була вдячна. Адже якби не його зрада, вона б так і прожила сіре, непомітне життя.
