– Що ти сьогодні робиш увечері? – запитала подруга у Вікторії, коли вони сиділи в обідню перерву в кафе.
Віра працювала в сусідньому офісі з Вікою, тому іноді вони обідали разом в кафе.
Вони були давні подруги, колишні однокласниці. Правда Вірі в сімейному житті не щастило, була кілька разів заміжня, але не зрослося щось. Тому зараз вона була самотня і була в пошуку.
– У мене є два квитки на концерт, мій новий друг подарував. Може, сходиш зі мною?
Але подруга відмовилася.
– Ну що ж, значить іншим разом, – відповіла Віра. – Чоловік є чоловік. Тим більше я чудово знаю, як ви з Андрієм ставитеся один до одного. Мене, якщо чесно, завжди заздрість бере, як трепетно він до тебе ставиться, таке кохання тільки в кіно буває. Скільки вже ви разом?
– Двадцять п’ять років, уявляєш Віро, двадцять п’ять, а час пролетів, наче одна мить. Боже мій, як летить час.
– Я як зараз пам’ятаю ваше весілля, пам’ятаю, як ви дивилися один на одного. Ніби довкола більше нікого не було. Щаслива ти, Віко.
– Та-ак, любов у нас з Андрійком тоді була просто неземна, зараз звісно по-іншому, зріла чи що.
Вікторії хотілося розповісти подрузі про плани на сьогоднішній вечір, але вчасно схаменулась.
– Ні, це наша з чоловіком таємниця… Таємниця, про яку знають більше двох людей, уже не таємниця… – тому вона промовчала.
Розлучившись із подругою, Вікторія поспішила до свого офісу, але в цей час отримала повідомлення:
«Кохана, не можу дочекатися вечора, скучив, люблю, чекаю зустрічі!»
Вона зупинилася, не доходячи до офісу, і пальці вже самі бігали по клавішах:
– Я теж з нетерпінням чекаю на нашу зустріч, думаю, це буде незабутня ніч.
Надіславши повідомлення, вона посміхнулася:
– Ой, що це зі мною відбувається? Мені ж п’ятдесят років вже, у мене син студент, сивина вже пішла, доводиться зафарбовувати. І тут кохання…
Кажуть, що кохання швидкоплинне, а старість і зовсім пролітає миттєво, старість – продукт, що швидко псується.
А Вікторії виповнилося п’ятдесят років, але вона готова була всім довести – вона ще молода і прекрасна!
З такими думками вона взялася за роботу, поглядаючи на годинник.
Але робота часто переривалася її мріями й спогадами. Вона сьогодні вранці ледь не попалася, коли Андрій, йдучи на роботу, зашпортався об невелику сумку біля порога. Він узяв її в руки, але Віка відразу підскочила і різко вихопила її з його рук.
– Тут моя спортивна форма, – збрехала вона.
– Коли це ти встигла в спортзал сходити, – здивувався чоловік.
– На тижні ходила після роботи, – вдруге збрехала дружина, відчуваючи, як друга брехня слідом за першою перетворюється на снігову кулю.
– І коли ти встигаєш? – Андрій поцілував її в щоку і вийшов з квартири.
Чоловік пішов, а Вікторія тоді тільки видихнула,
– Треба ж, мало не попалася на такій нісенітниці.
Вона розстебнула сумку і акуратно дістала з неї нову карколомну сукню, спеціально куплену до сьогоднішнього вечора, босоніжки на шпильці і браслет у тон до босоніжок.
– Швидше б пролетів день, – вона уявила, як виглядатиме в цьому вбранні, і її щоки почервоніли, а серце стрепенулося.
На роботі її настрій, навіть у колег не пройшов непоміченим:
– Віко, ну ти прямо сяєш сьогодні! Зізнавайся, коханця завела?
– Ну який коханець, у мене чоловік! – сказала вона, посміхаючись.
Рівно двадцять п’ять років тому Віка з Андрієм побралися. Вік уже не юний, вони свідомо підійшли до цього питання.
Обоє закінчили інститути, працювали.
В інституті вона зустрічалася з однокурсником трохи більше року.
Вони теж мріяли і планували в майбутньому спільне життя.
Але той хлопець виявився не стійким і не серйозним у плані гарних дівчат, його швидко спокусила інша.
Віка зрозуміла, що це її історія.
Після інституту вона влаштувалася працювати в офіс, де й працює досі.
З Андрієм вона зустрілася в подруги Віри на дні народження.
Віка прийшла з подарунком і раптом побачила його…
Між ними миттєво проскочили іскра. Коли заграла музика, Андрій підійшов до Віки й галантно запросив її на танець, а їй дуже сподобалося.
Андрій теж працював, але мріяв відкрити свою справу, це він їй розповів першого ж вечора знайомства. Він закінчив будівельний інститут, і його мрія була пов’язана з будівельним бізнесом.
Цього вечора Андрій не відходив від неї, а Віра, поглядаючи на них, посміхаючись промовила:
– Воркуєте, як голубки, не інакше – це доля!
Ось тому Віра й заздрила подрузі, що чоловік у неї дбайливий, люблячий і найкращий.
Вікторія ніколи не пошкодувала, що вийшла заміж за Андрія. Вони збіглися абсолютно за всіма параметрами – інтереси, смаки, порозуміння, доповнювали один одного, розуміли з півслова.
У тридцять два роки Андрій уже крутився у своєму бізнесі, спочатку було складно, але він був наполегливий, тож згодом усе налагодилося.
А тепер він уже давно керує, має свій офіс, співробітники, все налагоджено. Іноді правда конкуренти вставляють палиці в колеса, але він уже навчився спритно вирішувати всі спірні питання.
Робочий день у Вікторії сьогодні тягнувся повільно, особливо по обіді, та ще й справ накопичилося, а працювати не дуже хотілося.
– Віко, тебе начальник запитує, – залетіла в кабінет помічниця директора Інна. – Захопи з собою звіт за той місяць.
Шеф довго вивчав звіт, Вікторія стояла перед ним, він мабуть і забув, що вона тут присутня, але потім піднявши голову, здивовано спитав:
– О, ти ще тут, тоді поясни мені ось ці цифри, звідки вони взялися?
Вікторія впевнено пояснила, шеф був задоволений:
– Зрозуміло, Вікторіє Леонідівно, зрозуміло, дякую, можеш іти.
Вікторія, звичайно, могла б і не працювати, чоловік заробляв добре, спокійно може утримувати її, син навчається в інституті.
Але не може вона просто так сидіти без діла, хоч Андрій і пропонував їй неодноразово влаштувати її до себе в офіс, але вона вважала, що чоловік з дружиною не повинні працювати разом.
Відпочивати Вікторія з чоловіком їздили щороку на море, чи за кордон. Раніше син з ними їздив, а вже останні роки три він самостійно відпочивав.
Тепер він живе з дівчиною, винаймають квартиру, правда про одруження поки що мови немає.
Після шостої години вечора Вікторія вийшла з офісу і поїхала у готель, адреса якого у неї була записана в телефоні.
Але перед цим жінка заїхала на заправку, взяла сумку і попрямувала в туалет. Там вона переодяглася і вийшла така красуня, що всі озиралися їй услід.
Вона акуратно сіла в машину, підібравши свою довгу сукню, подивилася на своє відображення в дзеркалі.
На неї дивилася схвильована й гарна молода жінка, яка ніби скинула одразу двадцять років і залишилася задоволена.
– Ну і що ж, що п’ятдесят, але виглядаю я супер, – раділа вона. – Я щаслива, значить все роблю правильно, я задоволена собою і своїм життям.
Припаркувавши машину на парковці готелю, вона зайшла у просторий хол, застелений м’яким килимом сірого кольору. Усміхнений консьєрж уточнив її дані і вручив їй ключ від номера двадцять п’ять.
Дивлячись на цю цифру, вона посміхнулася, її завжди привертало в чоловіках ось ця увага в дрібницях, деталях.
І в цьому сенсі той, хто зараз на неї чекає в номері двадцять п’ять, був ідеальним.
Щойно вона повернула ключ у замку й зайшла у напівтемряву номера, знайомі руки обхопили її за талію і потягли за собою…
Вони міцно обійняли один одного і розчинилися в цих обіймах…
– Як я тебе люблю, – шепотів він їй, і вона відповідала теж.
А потім вони лежали на ліжку щасливі.
– Ой, я ж забула! – раптом раптом схаменулась Вікторія. – У мене є подарунок для тебе.
– І в мене, – сказав він, витягаючи з кишені якусь коробочку. – З ювілеєм кохана і з річницею!
– О-о-о! Боже мій, це ж… – вигукнула вона і руками сплеснула від побаченого.
Всередині коробочки був браслет із діамантами, який близько місяця тому вона побачила в ювелірному магазині.
– Дякую, любий, я так тебе люблю!
– Сподіваюся, любитимеш мене й наступні двадцять п’ять років, бо ж я маю великі плани на тебе, – щасливо сміявся Андрій, цілуючи кохану.
– Ну, якщо ти й далі влаштовуватимеш мені такі сюрпризи, можеш на це розраховувати! – весело відповіла Вікторія.
Крізь вікно номера зазирнув місяць, висвітливши своїм примарним світлом двох закоханих, і вони знову відчули себе двадцятип’ятирічними…
