– Що це? – Олена Володимирівна скривилася так, ніби її щойно пригостили чимось дивним.
Вона підвела ніс і зробила кілька обережних вдихів, ніби намагалася винюхати щось недобре.
– Борщ, – з усмішкою відповіла Світлана, розкладаючи ложки та тарілки на стіл. Вона зняла кришку з керамічної супниці, звідки піднявся густий аромат буряка, капусти та часнику. – Овочі свої, з грядки. Ну, просто щастя, коли можна готувати зі своїх продуктів.
– Щастя? – пирхнула Олена Володимирівна. – Ну-ну. А скільки часу і сил йде на цей город! Я, зізнатися, взагалі не розумію сенсу всіх цих грядок.
– А я люблю, – м’яко відповіла Світлана. Вона налила запашний борщ у тарілки. – Знаєте, коли працюєш на землі, від неї отримуєш стільки енергії…
– Ой, це все казочки, – махнула рукою свекруха. – Для людей, які не мають справжніх справ, може, й весело в землі колупатися. Але для нормальних … – Вона зупинила себе на півслові, бачачи, як Світлана просто усміхається, ніби зовсім не помітила її зачіпок. – І кому ти стільки наварила?
– Нам, – відповіла Світлана спокійно. – Це на кілька днів. Михайло дуже любить борщ, він завжди добавку просить.
Олена Володимирівна закотила очі і різко відступила від столу, наче відганяючи якийсь недобрий дух.
– Я не буду це їсти! – обурено вигукнула вона. – Мені від одного запаху не добре. Що ти туди взагалі поклала?
Світлана тільки зітхнула, намагаючись не дивитися на свекруху. Вона помітила краєм ока, що її чоловік Михайло спостерігає за ними з легкою напругою на обличчі, але поки що мовчить.
***
Олена Володимирівна не розуміла, що сталося із її сином. Ще півтора роки тому він був цілком нормальним, інтелігентним хлопцем. Успішний фахівець у айті, з яким вони любили обговорювати нові виставки та модні ресторани. А потім раптом… сільський будинок, грядки, ця «простушка Світлана». Вона не могла навіть вимовити її ім’я без легкого роздратування.
Михайло завжди був видним хлопцем, високим і статним. І Олена Володимирівна бачила, скільки дівчат із пристойних сімей було зацікавлено у ньому. Красиві, доглянуті, з амбіціями. Що він знайшов у цьому селі?
Здавалося, все само собою повернеться на свої кола, коли він награється в це життя на землі. Але Олена Володимирівна раптом зрозуміла, що час іде, а Михайло все ще застряг у цьому дивному захопленні.
Цього разу вона вирішила взяти справу до своїх рук і нарешті відкрити йому очі. Коли Світлана запросила її в гості, вона тільки зраділа — це був чудовий шанс нагадати Михайлу, ким він був раніше. Вона одразу ж почала виношувати план, як позбавити його сільського життя.
***
Михайло зайшов на кухню, чемно кивнувши матері, і обійняв Світлану.
– Мамо, ти спробуй борщ, – з усмішкою запропонував він. – Світлана чудово готує, правда!
– Ой, Михайле, ну ти ж знаєш, що ми з батьком ніколи не їли цих супів. Пам’ятаю, як ти сам у дитинстві казав, що борщ це їжа для бабусь.
Світлана не втрималася від усмішки, представивши маленького Михайла, який з невдоволенням кривиться перед тарілкою супу. Але зараз її чоловік уже дорослий чоловік, і здавалося, що його думка змінилася.
– Та годі тобі, мамо, часи змінюються, – посміхнувся Михайло. – Світлана робить такий борщ, що пальчики оближеш. Це майже мистецтво.
– Мистецтво? – перепитала Олена Володимирівна, ледь стримавшись від обурення. – Михайле, які слова ти вибираєш для… борщу? Справжнє мистецтво – це театри, картини, книжки. А не… не каструлі з овочами!
Світлана намагалася не звертати уваги на її слова, але десь усередині в неї все-таки щось зачепилося. Вона знала, що в очах Олени Володимирівни її місце на кухні, за варінням простих супів. І все ж хотілося, щоб свекруха хоч раз оцінила її старання.
– Гаразд, мамо, годі чіплятися, – спокійно сказав Михайло. – Світлана багато робить для нашого будинку. Ми з нею щасливі і це головне.
– Щасливі, кажеш? – Олена Володимирівна підібгала губи. – Що ж, сподіваюся, це надовго, якщо ви так захопилися цією… сільською ідилією. Хоча мені здається, що місто все одно кличе тебе назад, Михайле. Ти ж міський до кінчиків пальців.
Михайло глянув на матір із легким докором.
– Мамо, я вже доросла людина. Ми зі Світланою обрали це життя, і я ні про що не шкодую.
– Поки що, – кинула вона з викликом. – Але ти просто забув, що означає справжнє життя.
Світлана тут тебе зачарувала своїм городом, та нічого. Ще зрозумієш.
Світлана, яка до цього намагалася тримати себе в руках, не витримала.
– Олено Володимирівно, а що, власне, поганого у нашому способі життя? Адже ми нікому не заважаємо. Та й Михайло, здається, задоволений. Вам би порадіти за нас…
– По… радіти? – Олена Володимирівна насилу приховувала обурення. – Я просто бачу, як ти тягнеш його на дно, подалі від цивілізації. І, звичайно, тобі вигідно, щоб він нікуди не виїжджав. Ти, мабуть, і дитину народити йому хочеш, щоб зовсім його тут залишити.
Світлана застигла, не знаючи, як реагувати на таке. Михайло підвівся і суворо подивився на матір.
– Мамо, це вже перебір.
Олена Володимирівна теж не збиралася здавати позиції.
– Михайло, ти ж розумієш, про що я. Ти не можеш жити весь час отак… в ізоляції. Я бачу, що тобі це не до вподоби. От скажи, як ти, міський, можеш насолоджуватися життям із грядками та цими… супами?
Михайло посміхнувся.
— Знаєш, мамо, я тут подумав: може, я був міський тільки тому, що не знав, як буває інакше? Світлана показала мені інше життя, і мені це подобається.
Олена Володимирівна лише пирхнула, але заперечувати більше не стала. Вона зрозуміла, що її спроба навчити сина цього разу не вдалася. Але всередині її вже зріла нова ідея. Вона знала, що так просто не здасться.
***
Коли Олена Володимирівна поїхала, Світлана довго сиділа на кухні, обмірковуючи розмову. Її тішило, що Михайло підтримав її, але все ж таки було гірко тому, що вона так і не змогла здобути розташування свекрухи. Вона нахилилася над супницею, все ще повною борщу, і злегка постукала ложкою по краю, слухаючи тихий звук, ніби відгук її власних думок.
Увійшов Михайло, сів поруч і взяв її за руку.
– Світлано, не переживай. Мама… вона завжди була такою. Думає, що знає, як правильно, і нікому не дозволить жити інакше. Але я вибрав тебе і це життя. Якщо вона не хоче це зрозуміти, це її вибір, а не наш.
Світлана кивнула, обіймаючи його.
– Мені просто іноді хочеться, щоб вона прийняла нас. Але, мабуть, я прошу дуже багато.
– Може, колись вона зрозуміє, – лагідно сказав Михайло. – А якщо ні… Ну що ж, ми все одно будемо щасливі.
Світлана подивилася на нього і посміхнулася, відчуваючи тепло та впевненість. Вона раптом зрозуміла, що їхня маленька сім’я — це найцінніше, що вона має. Нехай навіть хтось вважає їхній вибір дивним чи неправильним. Головне – вони обрали його разом.
– Знаєш, – засміялася вона, підводячись. – Давай з’їмо цей борщ за нас, за наше життя. Нехай навіть комусь воно здається надто простим.
Михайло посміхнувся та взяв ложку.
– За нас, за наш борщ та за все, що буде попереду…
