– Ірино, ось чим ти годуєш мого сина? Чому Володя має їсти вчорашнє, та ще й розігріте у мікрохвильовій печі? Це погано для його здоров’я! – обурювалася Наталя Петрівна.
– А що я маю, прибігти з роботи та зварити йому обід із трьох страв? – відповіла Іра свекрусі. – Ваш син дорослий хлопчик, здатний розігріти собі їжу.
– Не для цього він одружився, щоб так харчуватися, – зітхнула Наталя Петрівна. – Нехай краще до мене їздить обідати. І взагалі, я краще знаю, що потрібно моєму хлопчику.
Свого чоловіка, Володю, Іра щиро кохала. Він був веселим, харизматичним хлопцем, справжньою душею компанії. Вони познайомилися в інституті, навчалися на інженерів на паралельних потоках. Згодом довго спілкувалися в одній компанії після випуску. Ірину завжди дивувало, чому Володимир не зустрічається з жодною дівчиною довше кількох тижнів. А потім їхню компанію запросили зустрічати новий рік у нього вдома, і все зрозуміли.
Головною жінкою у житті Володі була мама, Наталя Петрівна. Вже при першій зустрічі з юрбою гостей вона виділила Ірину і відразу заочно її невзлюбила, розглянувши в ній потенційну небезпеку для себе.
– Дівчино, так, ви, у червоній сукні, туфлі зніміть свої, паркет нам подряпаєте, – голосно заявила Наталя Петрівна. – Ось, капці візьміть. Ой, яка ви низька без підборів…
– Дякую, – пробурмотіла Ірина. Сваритися з господаркою будинку вона не хотіла.
– До речі, червоний не ваш колір, – повідомила їй у відповідь Наталя Петрівна. – Дівчатам такого непоказного типажу краще носити щось нейтральне. – Бежевий, наприклад…
Весь вечір жінка діставала саме її. І навіть під дзвін келихів опівночі спробувала сказати щось образливе. Але Іра її не слухала, адже Володя зненацька взяв її за руку. З того вечора вони були майже нерозлучні. Іноді Ірі навіть здавалося, що Володя вибрав її, щоб зачепити матір. Така сильна була неприязнь Наталі Петрівни до його дівчини.
Про весілля – справжнє, пишне, із застіллям та родичами, вони навіть не думали. Сходили і тихо розписалися в ЗАНСі при мамі Ірини та парі найкращих друзів. А ввечері повідомили про те, що стали чоловіком та дружиною, Наталі Петрівні.
Виникла сварка:
– Як ти міг! – говорила мати Володі. – Кинув мене, проміняв ось на цю дівчину! Навіть весілля нормальне не зробили! Все не як у людей! І взагалі, вона не має ні смаку, ні краси. Синку, я сподівалася, ти спитаєш моєї думки при виборі дружини. А що ти зробив?
– Але ж це я одружився, мамо, а не ти, – зітхнув Володя. – Я сам можу розібратися, із ким хочу провести життя. Я виріс, мамо.
– Ні, не можеш, – продовжувала Наталя Петрівна. – Я бачу, як ця підступна провінційна дівчина впивається в тебе.
– Мамо, Ірина киянка, як і я, все життя тут живе, – намагався заспокоїти Наталю Петрівну син.
— Ну, значить на нашу квартиру зазіхає, напевно виросла десь на околиці, — пирхнула вона. – Скажіть, дорога, заради чого все це? Невже вам так цікавий мій син? Га?!
Той натиск свекрухи Іра витримала, хоча іноді сама задавалася питанням, чи потрібні їй у житті ці потрясіння. Але Володя виявився добрим чоловіком. Візити до своєї мами він ретельно обмежував, Ірину від контактів із нею оберігав. Вони винаймали квартиру поруч із роботою, подалі від Наталі Петрівни з її вченнями.
Але іноді від візитів свекрухи все ж таки не вдавалося відмовитися. А на ювілеї Ірини – їй виповнилося тридцять років, Наталя Петрівна взагалі влаштувала власний бенефіс, заявивши, що невістку ніколи не прийме. Вечір закінчився сльозами. Вдома Володя заспокоював дружину:
– Ну бачиш, ось така моя мама, її не переробиш.
– Володя, я більше не витримаю її причіпок, – скаржилася Ірина. – Скільки я не намагаюся відповідати, все одно залишаюся поганою невісткою.
– Знаєш, я гадаю, це тому, що у мами більше немає дітей. Вона почувається покинутою, непотрібною. Ось якщо з’являться онуки. – посміхнувся Володя.
– А якщо їх вона теж невзлюбить, як мене, – з хвилюванням спитала Іра. – Я вже щоразу як готувати починаю, прямо чую командний голос твоєї матусі. І буряк у борщ не так кладу, і картоплю надто крупно…
– Ну не перебільшуй, – засміявся Володя, – Ось побачиш, усе налагодиться.
Через півроку після дня народження Ірини вони дізналися, що незабаром стануть батьками. Довго думали, як сказати про це Наталі Петрівні. Передбачити реакцію свекрухи було неможливо. Але Іра все ж таки зважилася, причому напередодні першого УЗД. Володя поїхав у відрядження, а одна Ірина переживала йти туди. Тому вона просто зателефонувала Наталі Петрівні та чесно сказала:
– Я вагітна, завтра перше УЗД, можете зі мною сходити? Володя у відрядженні, а одній йти якось не по собі.
У трубці щось загуркотіло, потім пролунали гудки. Іра стояла і думала, чи не викликати швидку на адресу свекрухи, про всяк випадок. Але невдовзі Наталя Петрівна вже сама з’явилася на їхньому порозі:
– Іра, що це за новини, ну хто так повідомляє, по телефону, – звично обурилася вона, і раптом додала. – Володя теж хороший. Поїхати у відрядження.
– Та він не спеціально, так співпало, – виправдовувалася за чоловіка Іра.
– А ти чого така бліденька, зле, так? – клопоталася свекруха, – Може, хочеться чого, ти млинці мої любиш, давай напечу.
– Наталю Іванівна, з вами все добре? – запитала схвильована Ірина. – Не треба так метушитися.
– Я з тобою поживу, поки чоловік у відрядженні, – додала свекруха і затягла у коридор важку валізу. – Не напружуйся, прибирання та готування візьму на себе.
Із цього дня їхні стосунки змінилися. Тепер критика свекрухи діставалася, здебільшого, Володі. На думку матері, він недостатньо багато часу приділяв дружині, погано їй допомагав. Подружжя лише посміювалося з таких змін.
Народжувала Ірина сама, свекруха сплатила їй платну палату і прийшла туди за годину після переведення невістки з онуком. Біля мирно соплячого немовляти вона застигла і деякий час здивовано його розглядала. Потім сказала:
– Бачиш, Іринко, я на УЗД ще говорила, що внук мій на Володю схожий. Ну, вилитий, наша порода.
– І справді, – посміхнулася Ірина. – А ніс ваш, на мою думку.
– Так, ну для хлопчика це нічого, – пробуркотіла свекруха. – Я там ремонт у квартирі доробляю, хотіла сюрпризом, але що тепер. Нема чого вам знімати, коли є своя трикімнатна. Ти ж не проти, Ірино?
– А як же ваші слова на моєму ювілеї? Чи уживемося?
– Ой, хто старе згадає, – відмахнулась від неї свекруха. – Забули і все, Іринко. Ти мені ось, онучка народила, буде з ким у парку гуляти на старості років.
Іра посміхнулася і відкинулася на подушки. У їхньому протистоянні зі свекрухою нарешті була поставлена жирна крапка.
