Зоя останні 5 років мріяла власним будинком. Жити в крихітній квартирі тридцяти п’ятирічній жінці набридло. Майже рік вона вмовляла свого чоловіка, Василя, змінити їхнє життя на краще:
– Васю, ну що хорошого в місті? – щовечора питала Зоя у чоловіка. -Метушня, затори, бруд. Давай переїдемо до передмістя, га?
– А там чого доброго? – справедливо обурювався Василь. – Зайвий час доведеться витрачати на дорогу до роботи і вранці, і ввечері. Вставати рано! Ну, чого тебе так тягне в село?
– Там спокійно, Васю. Ми стільки грошей зекономимо! Купимо курочок, кроликів, парочку поросят, овочі будуть свої, з городу. Нічого купувати не доведеться, ні яйця, ні м’ясо!
Я погоджуюся продати свою квартиру. Давай будинок відбудуємо, га? На тій ділянці, яка тобі у спадок від батька відійшла?
Василь довго сперечався, але потім все ж таки з пропозицією дружини погодився.
Будувалися майже два роки, весь цей час жили біля свекрухи у трикімнатній квартирі.
Та спочатку переїзду сина і невістки не зраділа, але намагалася не подавати виду, щоб стосунки з Василем не псувати.
***
Будинок вийшов саме таким, про яке і мріяла Зоя – просторий, акуратний, з теплою ванною та туалетом. На новосілля запросили всіх родичів, Марина Степанівна будинком щиро захоплювалася:
– Яка краса, – розчулювалася свекруха. – Все-таки, Зоя, ти молодець, що наполягла на будівництві.
Заживете тепер у цьому будинку, як королі! А я кожні вихідні в гості до вас приїжджатиму. Допоможу чим зможу.
Зоя й сама не помітила, як її будинок за кілька місяців перетворився на пансіонат – у п’ятницю ввечері до села приїжджала Марина Степанівна з дочкою Ганною, її чоловіком Віталієм та трьома онуками.
Мрія проводити вечори разом із чоловіком перед телевізором впала, натомість Зоя обслуговувала рідню. Багато разів жінка просила чоловіка поговорити з матір’ю:
– Васильку, ти б пояснив мамі, що ми теж хочемо з тобою наодинці побути. Працюємо 5 днів на тиждень, а у вихідні ще й гостей зустрічаємо!
Ні, я не проти, щоб Марина Степанівна, Ганна та вся її родина до нас приїжджали. Будь ласка! Але не щотижня! Хоча б один-два рази на місяць.
– Ну і як ти собі це уявляєш? – обурювався Василь. – Я що мамі повинен сказати? Що її тут бачити не хочуть?
Вона образиться! І Ганна образиться, і Віталій теж. Ти чим незадоволена? Вони з порожніми руками ніколи не приїжджають, гостинці нам завжди якісь привозять.
– Та річ не в цьому, Васильку, – зітхнула Зоя. – Я за вихідні втомлююся більше, ніж за робочий тиждень. У мене таке відчуття, що Ганна взагалі до господарювання не привчена.
Скільки за нею спостерігаю, вона жодного разу ні за собою, ні за своїми дітьми посуд не помила. Вони після вечері просто встають з-за столу і розбредаються по кімнатах, жодного разу не запропонували мені допомогти порядок на кухні навести!
Та й із приготуванням у мене проблеми. Мама твоя не їсть болгарський перець, Ганна не любить моркву, а її діти навіть бачити не можуть смажену цибулю. Я їх як годувати маю? Для кожного готувати окремо?
– Сама винна, – не витримав Василь. – Жили б у квартирі і жили, ніхто б до нас не шастав! Якщо хочеш, то сама з цього приводу і з мамою, і з Ганною розмовляй. Я у ваші жіночі розбірки влазити не маю наміру!
Зоя якось набралася сміливості і попросила Ганну вимити посуд:
– Ганно, мені треба прибратися в шафах. Ти ж зараз вільна? Будь ласка, наведи лад на столі, допоможи мені.
Ганна пирхнула:
– Зоя, я тільки сьогодні із салону краси, у мене новий манікюр. Якщо я зараз візьмуся посуд мити, то лак злізе! Я і вдома посуд не мию, у нас же посудомийка. Давай вже якось сама, га?
Залучити ліниву зовицю до господарювання Зої не вдалося. Зі свекрухою жінка починати з цього приводу розмови не наважилася, довелося змиритися з нахабством родичів.
***
Літо і осінь пролетіли швидко, Зоя одна упорядковувала сад і город, ні свекруха, ні зовиця свою допомогу їй не запропонували.
Останні кілька тижнів Ганна почала приїжджати на вихідні в гості до брата одна, без чоловіка. Зоя в душу до родички не лізла, не питала, де пропадає Віталій.
Навпаки, вона раділа, що тепер доводиться обслуговувати на одну людину менше.
Зоя ще зауважила, що Ганна постійно не в дусі: сестра Василя сварилася на дітей, часто без причини плакала, замикаючись у кімнаті. Завісу таємниці відкрив Василь:
– Щось останнім часом у них з Віталієм не ладнається, – якось упустив чоловік, – мама мені сказала, що начебто Ганна його на зраді спіймала.
– Та ти що! – сплеснула руками Зоя, – треба ж, а по Віталію і не скажеш, що він гуляка. Ганну на руках носив, порошинки з неї здував, дітей любив. Що на нього найшло?
– Ну, між нами кажучи, жити з Ганною дуже важко. Вона з характером, прискіплива, як причепиться через якусь дрібницю – ну чистий реп’ях!
Втомився, мабуть, Віталій ось і почав шукати моїй сестриці заміну.
– І що тепер? Розлучаться? – поцікавилась Зоя.
– Не знаю, – чесно відповів Василь, – може, й не розлучаться. У них же троє дітей, Віталій – чоловік порядний, своїх синів не покине!
Василь помилився. За кілька днів до них додому примчала Марія Степанівна і повідомила:
– Василю, давай, збирайся. Поїхали, будемо Ганну та дітлахів забирати. Віталій, негідник, її з хати виставив
Сказав, що квартира у нього дошлюбна, все в неї він купив за свої гроші, тому ділити при розлученні нічого. А заяву на розірвання шлюбу він виявляється ще 3 тижні тому подав, суд днями відбудеться!
– Так, проблема, – похитав головою Василь, – до себе Ганну забереш?
– Що ти, – замахала руками Марія Степанівна, – до себе не можу! Не хотіла я вам раніше часу говорити, та мабуть доведеться.
Чоловік у мене з’явився, я заміж збираюся за нього вийти. Я особисте життя своє влаштувати хочу, таки 15 років вдовою прожила.
Мабуть, маю право хоча б на старості років трохи жіночого щастя здобути? У вас Ганна поживе із дітьми.
Васю, ну ти ж рідну сестру не виставиш на вулицю? Ти тепер єдиний чоловік у сім’ї, тільки на тебе вся надія!
Зоя, почувши міркування свекрухи, скам’яніла: знову починається! Бракувало їй родичів на вихідних, тож тепер Ганна на невизначений термін взагалі в їхньому будинку разом з дітьми оселиться. Прощай, спокій та тиша!
Зоя відвела чоловіка вбік і пошепки поцікавилася:
– Васю, як тепер нам далі жити?
– Як жили, так і житимемо, – не витримав Василь. – Мама права, я не можу Ганну залишити на вулиці, совість мені не дозволить. Та й за дітей я її переживаю, все-таки для це не просто – батько із сім’ї пішов! Потрібно допомогти, ми таки родичі.
Ганна переїхала до брата і у Зої турбот побільшало. Зовиця, вміло прикриваючись майбутнім розлученням, повністю скинула утримування себе та своїх дітей на невістку. Щоб Зоя не попросила Ганну зробити, у відповідь чула завжди те саме:
– Мені погано! Не можу нічого робити, все з рук валиться. Зоя, ти ж знаєш, у якому я зараз становищі. Дай мені спокій, будь ласка, мені треба побути одній!
2 місяці Ганна прожила у будинку Василя. За цей час зовиця жодного разу не запропонувала свою допомогу, жодного разу не купила щось із продуктів.
Навпаки, тільки зневажала невісткою та братом: Ганнаячомусь вирішила, що її, бідну-нещасну, Василь та Зоя мають розважати.
Щовечора вона чіплялася до родичів із різними проханнями: то в кіно її треба було відвезти, то в кафе, то до подруги «поплакатися у жилетку».
У терплячої Зої закінчувалося терпіння, подружжя, яке до цього багато років жило в коханні та злагоді, стало сваритися:
– Васю, як довго це триватиме? – запитувала Зоя. – Набридла мені Ганна гірше гіркої редьки! Гроші має, чому вона не зніме собі житло? Я тут хатня робітниця?
За всіма прибери, всіх нагодуй, ще й претензії вислухай! Я в цьому будинку господиня, невже я права голосу не маю?
– Зоя, вистачить мене діставати, – сердився Василь. – Ми з тобою сотню разів це питання обговорювали! Ганна залишиться тут, і крапка! Вона моя сестра, вона в біді і хто, якщо не ми, їй руку допомоги простягне?
– А що ж твоя мама не діє? – обурювалася Зоя. – У неї трикімнатна квартира, вона могла б забрати до себе дочку та онуків! У Марини Степанівни, значить, особисте життя, а в нас з тобою його що, немає?
Дійшло до того, що Зоя після чергової сварки зібрала свої речі та з’їхала. Василь дружину зупиняти не став, розумів, що їй потрібен час, щоб усе обміркувати та ухвалити рішення, як жити далі.
Натомість Марина Степанівна відходу невістки з родини зраділа – вона зателефонувала Зої та порекомендувала подати на розлучення:
– Правильно зробила, що пішла. Ти, Зоя, випробування не пройшла, не змогла довести, що гідна носити наше прізвище.
Василь трохи попереживає і забуде про тебе. Ти сама на розлучення подай, не варто, мабуть, зберігати сім’ю, якщо її немає.
– Вас запитати забула, Марино Степанівно, – не витримала Зоя. – Якби не ваша нав’язливість і не нахабство вашої Ганни, все в нас із Васею було б добре!
– Я рада, що так вийшло, – відверто сказала Марина Степанівна. – Розлучитесь, Вася поїде на заробітки, Ганні будинок залишиться.
Я сподіваюся, що совість у тебе є, і ти на поділ цього будинку претендувати не будеш? Ділянка – наша, будував будинок Василь сам. Ти лише гроші на будматеріали дала.
Подружжя все ж таки поговорило. Василь не хотів втрачати Зою, тож пішов на всі її умови: Ганна разом із дітьми поїхала до матері.
В особі зовиці та свекрухи Зоя нажила недругів. З родичами чоловіка вона тепер не спілкується, та й Василь не має бажанням перетинатися з матір’ю та сестрою – власна родина йому дорожча.
