Донька в Тамари зʼявилася досить пізно – у 37 років.
Колись вона сама у 25 років поїхала з села у місто, подалі від непутящих батьків…
Довелося жити самій, влаштовуватись на роботу, від якої вона в той час і отримала квартиру.
Наївну дівчину з села, не дуже гарну і зі смішною сільською говіркою ніхто з хлопців серйозно не сприймав, заміж не кликав…
Так і жила Тамара сама.
Якось вона почала жити з чоловіком старшим за себе майже на 10 років, але через рік він її залишив, дізнавшись, що Тамара в положенні.
Звичайно ж, все найкраще – доньці. Бантики, сукні, іграшки.
Світланка купалася в материнському коханні. На все це дивилася єдина подруга Зоя і казала Тамарі:
-Це тобі що – іграшки, чи що? Діти швидко відчувають наші слабкості та починають нахабніти.
Я Олексія свого в 20 років народила! Добре, що вчасно зупинилася з балуванням і виховала сина, як треба. Зараз він справжній чоловік.
Зоя була дуже цікава жінка. Вона прямолінійна, завжди говорить правду в очі, але водночас дуже добра і жаліслива.
А ще в неї було дуже прекрасне почуття гумору.
Вона могла дотепно пожартувати про будь що.
Коли вона була в компанії, то привертала до себе загальну увагу – веселунка з гучним голосом, яка любить розповідати одеські анекдоти.
Щоправда, ті, хто був в Одесі, кажуть, що вона неправильно вимовляє слова, але Зою це не зупиняло.
-Як можу, так і говорю! – відповідала вона.
Друзів у Зої було багато, і двері її будинку для гостей завжди були відчинені.
А от у Тамари вона була єдиною близькою людиною.
Тамара захоплювалася нею – на роботі вона могла будь-якого начальника поставити на місце, якщо він несправедливий, і її поважали.
Світланка росла і сторонилася галасливої тітки Зої.
Якщо вона пустувала, то тітка Зоя їй одразу казала:
-Я тобі не мама! Няньчитися з тобою не буду!
Світлана не приводила додому шкільних подруг: по-перше, у них була однокімнатна квартира, а по-друге, вона чомусь соромилася маму, з її сільськими звичками.
Але вже в студентські роки у неї з’явився хлопець, і треба було з ним десь зустрічатися – він сам не місцевий, жив у гуртожитку.
Та й просто Світлані хотілося, нарешті, запросити друзів зі своєї компанії до себе додому.
-Мамо, якщо прийдуть до мене друзі з інституту, давай скажемо, що ти моя хатня робітниця, – попросила Світлана. – Ну, ніби, прибираєш тут і готуєш для гостей, а моя мама займається бізнесом і живе в Києві.
-Ну, як ти собі це уявляєш? А якщо все зʼясується? І куди мені подітися, якщо вони допізна засидяться?
-Ну, сходи увечері до тітки Зої! Тільки їй у жодному разі не говори правду, скажи, мовляв, скучила, поспілкуватися захотілося…
Із цього все й почалося. Зоя з подивом помічала, що Тамара зачастила до неї вечорами. А потім і зовсім прийшла з ночівлею.
-Ти, подруго що задумала? Щось трапилося? Давай розповідай! – сказала Зоя.
Як Тамара не намагалася уникнути відповіді, але не вийшло – від Зої нічого не приховаєш.
Вона розповіла всю правду і те, що Світланка залишилася сьогодні з хлопцем ночувати.
-Він такий неввічливий! – зізналася Тамара. – Думає, що я хатня робітниця і казав те, це робити, не соромлячись у висловлюваннях.
Тільки прошу, Зоя, нічого не кажи, нехай все буде так, як є, а то Світланка переїде, а як я без неї!
Все одно вже її друзям та її хлопцеві не можна розказувати правду…
Зоя промовчала. Вона поклала подругу спати, а сама поставила будильник на шосту ранку.
Завтра вихідний, майже всі до обіду сплять…
Вранці вона одягла на кожен палець усі персні та каблучки зі скриньки, вдягнула шубу, хоч був листопад, взяла ключі Тамари, прихопила порожню валізу і вирушила до Тамари додому.
Двері вона постаралася відчинити дуже акуратно, щоб не розбудити Світлану з її хлопцем.
Ось вони – картина. Солодко сплять на дивані. Зоя гримнула валізою об підлогу.
-Доню! Донечко моя! Вставай, зустрічай свою матусю! – голосно закричала вона.
Двоє на ліжку схопилися, спросоння нічого не розуміючи. Світлана застигла на місці.
-Як це “мама”? З Києва? – запитав здивовано хлопець.
-Ага, з Києва приїхала, через Одесу, мало не заблукала! Доню, а що ти собі нареченого такого щупленького знайшла? Що ж він із тоненькими такими п’яточками лежить, прикрившись ковдрою! Вставай, доню, зустрічай маму, годуй гостя, а то он який худющий!
-Ось тільки не треба всього цього, – благала Світлана.
-А що не так? – здивувалася Зоя і пройшла з кімнати на кухню. – Ой, як усе чистенько, явно тут хатня робітниця постаралася, не те, що ти в мене – нечупара.
Потрібно буде квартиру на цю хатню робітницю переписати, а тебе я в Київ заберу, разом з твоїм нареченим, а то у нас свій будівельний бізнес, а працівників нема, дам йому лопату, віника, буде працювати. Куди ж ти, зятю, куди?
Хлопець, ледве встигнувши вдягнути штани, шкарпетки та светр, взяв куртку і черевики в руки, і побіг у підʼїзд.
Світлана плакала на дивані.
-Я переїду від неї! – сказала вона.
-Від кого ти переїдеш? Від матусиних котлеток та від її турботи про тебе? Чи від оцього, прости Господи, нареченого? Та ти через день назад прийдеш. Що ж ти так з мамою, хатньою робітницею зробила?
-Я сама заплуталася! І шкода її, і тепер, що робити я не знаю!
-Нічого! Досить водити додому всяких отаких! А мамою пишатися треба, а не соромитись, вона в тебе одна!
З усіх друзів я найбільше ціную Тамару, вона сильна жінка, а ти отак поводишся.
Світлана попросила у матері пробачення, додому водити друзів вона і справді перестала.
Подруги часто реготали, коли Зоя розповідала цю історію.
Як же добре, коли є така справедлива подруга з блискучим почуттям гумору, як Зоя!
