– Віро, ти мені знову здачу неправильно дала? Що віями своїми плескаєш? П’ять гривень собі залишила? Не вмієш торгувати, не берись. Я ще Віктору поскаржуся, що в продавці бере будь-кого, – сердито бурчала Людмила.
Віра тремтячою рукою подала їй купюру.
– Так то краще. Понабирали тут, – пробурчала Людмила, та й пішла, грюкнувши дверима.
Віра істерично сміялася.
– Ось це так жінка. Як прийде в магазин, у мене від страху розум кудись зникає.
Марія, сусідка Людмили, підтакнула:
– Ось, ось. Я й сама її побоююся, її язика гострого. Тобі ще добре, ти її не часто бачиш, а нас тільки паркан і відокремлює. Зайвий раз боїшся на очі показатися, адже вона причину посваритися з повітря знайде.
Людмилу у селі не любили. За її злий характер, за нещадну мову і за нелюбов до людей. Років їй було близько сорока. Бездітна та незаміжня. Ні, вона не була старою дівою, був у неї чоловік колись. Щоправда, прожили вони недовго. Пішов від неї Сашко, та не просто пішов, а до її молодшої сестри. З того часу й змінилася Людмила. З рідними посварилася через те, що вони не припинили спілкування з розлучницею. Із сусідами через дітей, які понадилися у неї вишню об’їдати. Так і жила одна, зла на весь світ, ображена на всіх.
Марія вийшла розвісити білизну, шукаючи поглядом сусідку. Та копалася на городі. Марія намагаючись не привертати уваги, мало не навшпиньки попрямувала до мотузок. Але була зупинена грізним вигуком:
– Марія, ви знову вчора шуміли? Я всю ніч не могла заснути. На ганок вийти не можна.
Марія приречено поставила таз на лавку і втомлено відповіла.
– У нас вчора у доньки був день народження. І ми не шуміли, вам здалося.
Людмила розтягла губи на кшталт посмішки:
– У тебе завжди виправдання знайдуться, так сусідко? Але наступного разу запам’ятай, я мовчати і терпіти не стану. Подзвоню в поліцію, так і знай!
Марія зайшла в будинок і злісно сказала: – Та дзвони ти куди хочеш, гримза!
З кімнати визирнула її тітка Валя: – Ти чого, Маріє? Чого сваришся?
Марія мало не плачучи, почала розповідати про всі конфлікти з сусідкою. Тітка її вислухала і розсміялася:
– Вашій Людмилі просто чоловік потрібен. Від цього вона й така. Самотня тому що. Що у вас у селі чоловіків немає? Я її мигцем бачила, ніби на обличчя симпатична.
Марія засміялася: – Та що ви, тітко Валю. Наші чоловіки до неї і підходити бояться. Та й не підпустить вона нікого.
Але тітка гнула своє: – Ти ще молода і не розумієш, а я тобі точно говорю. Знайде чоловіка, враз шовкова стане.
За кілька днів, тітка поїхала до себе в місто. А ввечері з роботи прийшов чоловік Марії, Валєра. Злий, як чорт.
– Ти уявляєш, мене премії позбавили. А постаралася наша Людка. Вона виявляється вирішила ініціативу проявити і перед начальством краснутися. Протягом тижня записувала, хто вчасно на роботу приходить, а хто спізнюється. А я, через тебе, до речі, двічі спізнився. Ну, звичайно, не я один. Зібрали нас сьогодні, її похвалили, а нас не лише без премії залишили, а ще й пригрозили звільненням. А ця стояла й усміхалася. Нен_виджу – закінчив він свою полум’яну промову і стиснув кулаки.
І тут Марія згадала пораду тітки. Вголос сказала:
– Їй чоловік потрібен, Валєро!
Чоловік засміявся: – Маріє, що ти таке кажеш? Щоб із нею жити треба мати сталеві нерви. Ніхто з чоловіків не погодиться.
Але Марія сплеснула в долоні: – А я все придумала. Пам’ятаєш, ти казав, що ти маєш знайомого. Максима, здається. Із Павлівки. Він же не одружений?
Валєра хитнув головою.
– Так от. Подзвони йому, нехай приїде.
Валєра скептично відповів: – Ну не знаю. Він може не погодиться. Хоча. Добре покличу. У нього досвід щодо жінок великий. Так, точно, Максим підійде.
Максим приїхав за тиждень. Марія з Валєрою його весь вечір умовляли позалицятися за сусідкою.
Але той твердив: – Та не можу я так, на замовлення. Мені потрібні почуття, хоч іскорка. Ні і ні, не просіть.
Валєра розсердився: – Максиме, ну чому ти ламаєшся? Ну позалицяєшся трохи, компліментів відсиплеш. А потім поїдеш та й все. Ми хоч трохи відпочинемо від її підступів.
І Максим погодився, з умовою. Якщо не вийде, на нього не ображатися.
Людмила йшла з магазину. Настрій був паршивий. На роботі усі вовками дивляться, не розмовляють. Вона до цього звикла, що правда, нікого не влаштовує. А вона, як головний бухгалтер, знає, скільки коштує година простою. Та й вдома туга зелена. Зараз чаю поп’є і знову на телевізорі одне й теж дивитися. Розлучення, весілля, примирення на всю країну. Тьху, гидко. Вона одна живе і не сумує. Її зарплати на все вистачає, навіть відкладати на чорний день. Тим більше витрачається нема на кого. Ні чоловіка, ні дітей. Та й собі купувати нічого не треба. Вона акуратна, чоботи по три роки носить. Не те що їхня касирка Оленка, щосезону все нове.
-Дозвольте, вам допомогти, – почула вона чийсь приємний голос.
Людмила здригнулася і впустила пакет.
– Не можна ж так кричати під руку, – розлютилася вона і стала піднімати пакети з дороги.
– Вибачте, не хотів вас налякати, – вибачився чоловік і став навколішки поруч.
– Просто побачив, яка гарна дівчина несе важкий пакет і вирішив допомогти.
Їхні руки зустрілися на пакеті молока. Невелика іскорка залоскотала долоні.
– Вибачте, – почервоніла Людмила і нарешті подивилася на чоловіка. Карі очі зустрілися з небесно-блакитними.
Він струснув головою: – Навіщо вибачатися, я ж винний. Мене, до речі, Максим звуть. А вас? – Простягнув він руку і допоміг їй піднятися.
– Людмила, – відповіла вона і опустила очі.
Валєра і Марія не знаходили собі місця. Максим, як три дні пішов знайомитись з Людмилою, так і пропав. Телефон був поза зоною дії. Валєра все намагався піти до сусідки і дізнатися, що вона зробила з його другом. Марія щоразу його зупиняла словами.
– Та заспокойся, ти нарешті. Він, зрештою, дорослий чоловік, сам розбереться що до чого. А раптом ти не вчасно зайдеш? Сядь, вдихни глибше і йди полежи, телевізор подивися. Там якраз твій улюблений футбол показують.
Марія пішла в сарай за яйцями, а за секунду залетіла назад. – Ти чого? – Запитав її Валєра – І де яйця?
Марія злякано прошепотіла: – Там Максим йде.
Чоловік засміявся: – Ну йде, а ти чого перелякалися?
Марія підвищила голос: – Та не один, а з Людмилою. Ой, що зараз буде!
Не встигла вона договорити, як двері відчинилися.
– Здрастуйте, сусіди, – весело сказав Максим.
Незвично тиха Людмила теж привіталася.
Марія пролепетала: – Проходьте. Може чаю?
Максим засміявся: – Маріє, який чай? Ми до вас не з порожніми руками – і дістав ігристе.
– З якого приводу? – Запитав Валєра.
– А ми з Людмилою хотіли вам «дякую» сказати. Так, дорога?
Люда посміхнулася і відразу подобрішала:
– Так, дорогий. Маріє, Валєро, дякую вам велике. Не дивіться так. Я знаю все, мені Максим розповів. Хоч і з корисливою метою, але ви допомогли нам зустрітися. І ми зрозуміли, що хочемо жити разом.
Максим обійняв її за плечі:
– І від мене подяка. Якби не ви, то й гуляв би неодруженим. Давайте, за наше щастя і сподіваюся, за міцну сім’ю.
Максим переїхав до Людмили. Тепер дружніших за сусідів на вулиці напевно немає. А Марія з подивом зрозуміла, яка Людмила справді прекрасна жінка. Правду кажуть, що без чоловічої уваги жінка в’яне. А варто їй тільки відчути, що вона подобається чи кохана, вона розквітає. А Ви згодні з такою думкою?
