Тамара пройшла по засипаній снігом доріжці на кладовищі. На чорному кам’яному памʼятнику шапкою лежав сніг.
З портрета чоловіка, висіченого на камені, дивилися трохи примружені очі, наче Костя вдивлявся в того, хто прийшов. Куточки губ трохи піднесені, от-от усміхнеться.
Тамара відвела погляд. Переступила через низьку огорожу, підійшла і змахнула сніг рукою. На теплій долоні залишилися крапельки вологи.
З-під снігу проглядали рожеві пелюстки штучних квітів.
Вона приходила сюди два місяці тому і приносила живі гвоздики.
Хтось нещодавно відвідував це місце. Батьки Костянтина завжди дзвонили їй, попереджали, що приїдуть.
Вони разом приходили сюди.
-Напевно, друзі заходили до Костянтина, – вирішила вона.
Тамара знову глянула на чоловіка. Вона пам’ятала його посмішку.
Хоч би як сердилась на нього, варто було йому підійти і посміхнутися, її серце відразу тануло.
Три роки тому він повертався від батьків, з маленького містечка. Якусь машину винесло на зустрічну…
Він був живий… Та поки приїхала допомога – все закінчилося.
Вони прожили разом двадцять один щасливий рік. Їхній син Сергій вчився в Києві. Після закінчення інституту вирішив залишитися там.
Тамара часто приходила на цвинтар до чоловіка. Вона поклала на сніг червоні, гвоздики.
Ззаду почулося порипування снігу. Тамара озирнулася. Молода жінка несла на руках досить велику дитину.
З часу, коли Костянтина не стало навколо з’явилося багато нових горбочків. Але жінка зупинилася навпроти Костиної огорожі та поставила хлопчика на ноги. У її очах Тамара помітила сльози.
-Це я, – раптом сказала жінка і подивилася на Тамару.
-Що? – не зрозуміла Тамара.
-Це я приходила сюди вчора. Це мої квіти. Вночі йшов сніг. Я вас раніше бачила тут. Не підходила, щоб не заважати.
-А яке відношення ви маєте до Костянтина? Наскільки я знаю, він не має сестер, – Тамара здивовано дивилася на незнайомку і її дитину.
-Я не сестра. Це звучить безглуздо тут і соромно, але я була коханкою Костянтина, – одна сльозинка скотилася з її вій і побігла по щоці, залишаючи блискучий вологий слід.
Жінка зморгнула, і на другій щоці з’явилася ще одна волога стежка. Вона вдихнула повним ротом.
-У нас тривало з ним недовго. Він любив вас. Це його син…
Тамара була впевнена, що це сон, жарт. Вона перевела погляд на хлопця. Йому немає й трьох років. Костянтина не стало три роки тому.
-Вона бреше! – подумала Тамара і подивилася на неї недобрим поглядом.
-Я дізналася, що вагітна потім, коли він залишив мене. Я йому не сказала, – продовжувала жінка.
-Це син Костянтина? – Тамара вдивлялася в хлопчика, шукаючи подібність до чоловіка, і не знаходила. – Цього не може бути!
-Його звуть Костя, як батька, – молода жінка виставила підборіддя у бік памʼятника.
Тамара подивилася туди, ніби хотіла запитати Костю:
-Що ж вона бреше? Ти ж не зраджував мені?
На коротку мить їй здалося, що посмішка ось-ось зникне з портрета чоловіка.
-Я вам не вірю. Навіщо зараз сказали про це? – вона знову дивилася на жінку холодно та недобре. – Така своєрідна помста? Щоб зробити неприємніше? У нього вже є син, щоправда, дорослий.
-Я знаю. Я… Та стривайте ж! – донісся до Тамари голос, коли вона перелізла через огорожу і швидко пішла по вузькій натоптаній стежці.
-Я спеціально прийшла сюди, щоб попросити вас взяти Костю!
Голос ще брязкотів у морозному повітрі, коли Тамара зупинилася і різко розвернулася. Жінка тримала за руку хлопчика, і вони дивилися на неї.
-Що? – перепитала вона, але не рушила з місця. – У вас скінчилися гроші, і ви вимагати їх у мене прийшли? А до чого тут я? – Тамара ледве стрималася, що щоб не закричати.
Вона заплющила очі, намагаючись дихати глибоко і рівно.
-У мене проблеми. Скоро мене не стане. Мені залишилося недовго. Костю віддадуть до дитячого будинку, коли це трапиться, – донісся до Тамари голос.
Першою її думкою було:
-Так тобі і треба! Отримала своє? Не треба було брати чужого.
Потім подумала, що жінка бреше, хоче жалості, хоче випросити грошей.
-Але ж хіба можна жартувати такими речами? І Костя теж мені хороший… Завів коханку, а потім залишив, навіть не дізнавався, як вона живе. Якби не те все, то рано чи пізно дізнався б про сина. І що? Пішов би до неї? А чому я повинна їй вірити? – думала Тамара.
Вона знову глянув на памʼятник. Зараз Костя посміхнеться, скаже, що це жарт, брехня, і вона йому все вибачить.
Але кам’яний Костя не посміхнувся. Дивився все також, примруживши очі. Тамара відвернулася.
-Чому люди відвертаються один від одного після сварки? – недоречно спала на думку думка. – Прикро? Соромно? Чи бояться правди?
-Ось адреса. Я знаю ваш номер. Побачила в Костиному телефоні, коли він був у душі, – жінка простягла листок.
-Будь ласка, без подробиць, – грубо сказала їй Тамара.
-Так. Вибачте, – жінка все тримала простягнуту руку з листком. – Я приходила сюди часто, сподіваючись зустріти вас тут.
-А якби я не прийшла?
-Я подзвонила б. Але краще в очі сказати, правда? У мене є мама. Вона сидить із Костею, але залишити його на неї я не можу. Вона сама просила знайти вас. Можна, вона іноді бачитиме Костю?
-Це вже занадто. Ви не бачите? Ваше нахабство не знає меж! Ви наговорили мені тут усякого. Чому я маю вам вірити? Ви думали, я кинуся зі сльозами обіймати вас, співчувати? Може, ще будемо дружити? – Тамару понесло, вона ніяк не могла зупинитися.
Смуток вимагав виходу. Прямо тут, поряд із Костею. Нічого, хай бачить, що наробив.
-Ви маєте рацію. Я б так само реагувала. Раніше теж не любила вас, коли Костя був живий, – тихо промовила жінка.
Тамара не могла і слова вимовити від нечуваного нахабства.
-Уявляю, як ти шкодувала, що не я була там на тій дорозі, а Костя, – вигукнула Тамара та застигла, злякавшись власних слів.
З портрета чоловік осудливо дивився на неї. Після того, як коханка опустила очі, Тамара зрозуміла, що вгадала.
Їй стало гидко, схотілося зникнути, забути, стерти з пам’яті все це.
-Мамо, ніжки змерзли. – Тоненький голосок хлопчика пролунав, як струна.
-Йому три? Костянтина не стало три роки тому, – втомлено сказала Тамара і провела по обличчю долонею, скидаючи свій гнів.
-Все. Не можу більше. Не можу це чути, – вона розвернулась і пішла. Бігла геть – від чоловіка, від незнайомки з дитиною, від її слів.
Вона сіла в машину та ввімкнула пічку. Цілий день вона думала, згадувала біле обличчя, темні кола під очима коханки.
-Дитина не винна. Він не просив народжувати його, а потім залишати. Не дзвонить. Може все не так погано, як вона казала?
Тамара хотіла сходити до неї. Не пам’ятала, як і коли поклала листок з адресою в кишеню. Але прийти до неї, означає, визнати правду її слів, сина Костянтина. І вже не відсторонитися. І як із цим жити?
За три місяці на телефон Тамари зателефонували з невідомого номера.
Жіночий голос повідомив, що Маші не стало, вона залишила Тамарин номер та просила повідомити її.
Жінка назвалася бабусею Костика.
Син. Наступного дня Тамара приїхала за адресою. Двері відчинила невисока жінка з паличкою. Тамара увійшла до скромної квартири. Їй хотілося втекти, не лізти у чуже життя. Але вона взяла себе в руки і пройшла в кімнату. Костя сидів за столом і малював.
-Костю, до нас прийшли, – жінка підійшла та погладила онука по голові. З її очей бризнули сльози.
Костя підняв голову і байдуже глянув на Тамару.
-Ти пам’ятаєш мене? – слова пролунали неласково, відчужено. Хлопчик не відповів і повернувся до малювання.
-Якщо можна, заберіть його зараз, – попросила жінка. – Завтра поминки. Не треба йому бачити.
Тамара була налякана таким швидким поворотом подій. Вона приїхала просто дізнатися, подивитися, не брати…
-Скажіть, де його речі, я сама зберу, а за рештою приїду потім, – Тамарі хотілося швидше піти звідси.
Костя не ставив запитань, не плакав, коли бабуся обняла його і поцілувала на прощання вже одягненого.
Слухняно сів у машину до Тамари. Життя обох круто змінилося. Звикали один до одного тяжко і довго. І обом було нелегко.
Тамарі довелося взяти відпустку за свій рахунок і займатися оформленням документів, переведенням в інший дитячий садок.
На роботі вона сказала, що взяла сина подруги. Все одно дізнаються.
-Ти свята, Тамаро! Я б так не змогла. Чужу дитину.., – казала колега.
З відчаєм шукала Тамара у своєму серці крихту любові, жалю до Костянтина. Але заважала його мати, коханка чоловіка зі своїм одкровенням.
Якось, коли Костя спеціально перекинув тарілку з кашею, Тамара не витримала.
-Все. Досить. Одягайся! Не можу більше! Відвезу тебе до бабусі, – роздратування, що накопичилося тижнями, вирвалося назовні.
Вона пішла до кімнати і сіла на диван, схрестивши руки на грудях.
-Вибач. Я більше не буду, мамо, – Костя підійшов і погладив її по плечу.
Тамара застигла. Десь із глибини піднялося тепле почуття. Вона притиснула хлопчика до себе та розплакалася. З цього дня Костя почав усміхатися – трохи примруживши очі, як тато.
-Костін він, – думала Тамара, і серце радісно тануло в грудях.
Тільки жіноче серце може витримати втрату, зраду, зради, та може змогти полюбити знову. Рідний син здивувався вчинку матері, але підтримав.
-Він мій брат, чи не так? – тільки й запитав він.
Тамара не стала брехати.
-Так. Так вийшло.
-Не хвилюйся, мамо. Не мені вас осуджувати з батьком.
-Привіт, братику, – Сергій простягнув свою велику долоню.
Костя вклав у неї маленьку ручку.
Більше Тамара не бачила на кладовищі чужих квітів.
Весною знайшла й місце, де була матір Костика.
-Дякую тобі, – сказала вона, дивлячись на красиву, усміхнену жінку на знімку серед квітів…
