Іван привіз наречену Валентину до свого села, до батьківського будинку. Мати зраділа, у тридцять із лишком років син нарешті вирішив одружитися. Нагулявся. Приїхав. Допомога їй буде на старості років.
Будинок повна чаша, мама господиня в будинку. Батька не стало, залишив міцний будинок та велике господарство. Старався все для сім’ї зробити. Тільки от син один, не змогла Галя другого виносити, а потім взагалі завагітніти не змогла. Тяжка робота сільська, господарство велике щоденного догляду потребує без вихідних та відпустки. А потім і сам надірвався, зліг. Галя три роки його доглядала, але все марно. Навчилася тоді Галя і з трактором поводитись і з городами справлятися.
Валентина була молода. Років так на десять молодша за Івана, прикинула Галина. Молода, тендітна. Себе згадала Галя, така сама була. Приїхала до чоловіка з валізкою маленькою. Речей кіт наплакав. Але син вибрав, хай живуть. Та й сирота. А може, й краще так.
Усі сільські дівчата Валентині заздрили. Відхопила нареченого багатого та гарного. Всі до одної, залицялися до вже одруженого Івана. Тільки він не звертав уваги. З роботи додому біг до дружини, до дітей. Валентина двох синів народила та доньку.
Коли молодшій було п’ять, а старшому десять вирішив Іван із другом у місто податися на заробітки.
– Тобі грошей не вистачає? У нас всього повно, – відмовляла мати, – їжа є, дві ваші зарплати, моя пенсія. А господарством хто займатиметься? Я вже багато не можу.
– Набридло мені ваше господарство, мамо! Влаштуюся, і сім’ю до міста перевезу. Дітям треба вчитися. Та й будинок продати час. З нами поїдеш.
– Іване. У нас школа поряд. – намагалася зупинити чоловіка Валя.
– Ти ж міська. От і поїдемо до міста.
– Якщо дитячий будинок у місті, то звичайно міська. Адже я не пам’ятаю. Мала була. А як мама? Це ж твоя мама, їй вже потрібна допомога. Та й ми як у місті із трьома дітьми? – Валя навіть сльози крадькома змахнула.
– Все! Не обговорюється. А ти приведи себе в порядок. Важко дивитись. Втомлена, Вимотана.
Валя з Галею жили дружно. Галя, пам’ятаючи себе у молодості, шкодувала її. А вже онуки коли пішли, то й зовсім почала оберігати. Іноді можна було подумати, що Валя її дочка. Валя теж полюбила свекруху, навіть майже одразу стала мамою називати.
Валя заплакала.
– Зібрався? Їдь! Ми подумаємо. – сказала мати.
Іван поїхав. Писав листи. Телефонів мобільних ще не було. Приїхав за півроку. Привіз подарунки, грошей трохи залишив і знову на півроку покотив. Його друг, з яким він поїхав, повернувся. А його дружина одного разу розповіла Галі, що син живе у багатої жінки, якій вони робили ремонт. Живе та не працює. Галя вирішила Валі не казати нічого, раптом все не так. Але селом уже поповзли чутки. Якось Валя прийшла сама не своя і почала збирати речі.
– Ти куди?
Валя мовчки подала листа. Він більше був схожий на записку.
“Валентина. Вибач, але в мене інша. Дім після матері мені дістанеться. Так що не гай часу, їдь. Зможеш ще влаштуватися та дітей підняти. Ось гроші на початок. А далі сама на себе розраховуй. Іван.»
– Виїхав він. От хай і живе там. Я вас нікуди не відпущу. Нема чого дітей по чужих кутках тягати. Та я не зможу без вас. Нікуди він вас не вижене. Не дозволю.
А одного разу Іван приїхав разом із новою дружиною на новій машині. Не думав він дітей у будинку матері побачити. Не знав, мама не вважала за потрібне повідомити його. Дочка, якій уже виповнилося 12, кинулась до батька, заплакала. Старший син підійшов. Іван хотів його обійняти, а він мовчки взяв сестру і відвів. Середній пішов за ними.
– Зрадник це, а не тато. Пішли. Працювати треба.
Іван мовчки спостерігав, як син сів у трактор і поїхав орати картопляне поле позаду будинку. Другий син та дочка годували кроликів. Господарство не поменшало, а навпаки розширилося, кроликів у них раніше ніколи не було. Виросли діти, а він цього не бачив.
– А їхня мама де? Одна виїхала, на тебе залишила. – Запитав він у матері.
– По собі не суди. Валентина її звуть. Забув? Скоро з роботи прийде. А ви чого нам таку честь надали. Удвох.
– Розмова у нас до тебе.
– Говори свою розмову і йди, поки Валя не повернулася.
– Ми за тобою приїхали.
– А я думала за дітьми.
– Мати у дітей є. А тобі краще із сином жити. Продавай свою хату та перебирайся. Разом із господарством та землею багато виручиш. Ми тобі житло купимо поруч. Грошей вистачить.
– А дітей куди? Чого мовчиш?
– Нехай і Валентина їде до міста. Винайме квартиру. Дітям там можливостей більше.
– Можливості є, лише бажання вони не мають. А то давно б поїхали.
– Ми тобі повідомили. Думай. Ми і покупця вигідного знайшли. Тільки недовго думай.
– А мені думати немає сенсу. Я тут не господиня.
– Ти чого, мамо, таке кажеш?
На цей час зайшла Валентина.
– Які люди.
Валентина за роки, які Іван її не бачив, розцвіла, покращала. Одягнена красиво, у вухах сережки материні, модна стрижка. Від колишньої Валі нічого не залишилося. Красуня. З його новою дружиною в жодне порівняння. Задивився Іван, доки не отримав від своєї нової жінки.
– Чого, мамо, стіл не накриваєш? Гість дорогий приїхав. – Запитала Валя.
– А гість вже йде. Що треба – сказав. Час йому. Дякую, сину, що матір відвідав, не забув. А вам, красуне, прощайте. Сподіваюся більше не побачимось.
– Ось, матір, телефон. Надумаєш, дзвони. – Іван поклав папірець на стіл і вийшов.
Іван приїхав лише на прощання до матері. Валя подзвонила, таки син. Діти вже були дорослі. У старшого вже були свої діти. Діти з ним спілкувалися сухо, як із чужою людиною. А дочка взагалі не підійшла.
– Валентина. Діти дорослі. А дім мій. Маю право тут жити. Розлучився. Вирішив перебратися назад. Хочеш – залишайся. А ні, то й не тримаю тебе.
Валя мовчки дістала документи з комода. Дім Галина переписала на неї. Там саме стояв той рік, коли Іван написав Валентинові листа. Іван мовчки пішов. Валентина його тримати не стала. З ним її точно нічого не пов’язує. Має дітей, а тепер ще й онуків.
