Нещодавно у моєї невістки був день народження. Дата кругла, тому вони вирішили святкувати в ресторані. Гостей небагато, тільки найближчі, але в хорошому закладі. Син повідомив про це заздалегідь.
Весь місяць я збирала невістці гроші на подарунок. Поклала конверт і потроху складала туди купюри. Довелося економити, але що поробиш. Ми з чоловіком на пенсії. З грошима зараз важкувато.
Виплати у нас непогані, проте витрат останнім часом додалося. Річ у тім, що мій чоловік захворів. Усе життя він працював на шкідливому виробництві, ось і наслідки. Тому більша частина грошей іде на його реабілітацію.
Адже йому тільки 65, хочеться ще повноцінного життя. Син зараз не може нам допомагати. Він тільки кілька років тому одружився, зараз активно вкладається в сім’ю. Невістка забезпечена, тому намагається їй відповідати.
За кілька років зміг відкрити свій магазин, уже й перший внесок за квартиру зробив. Усе сам, нічого в батьків дружини не просив, а ми не просили нічого в нього, адже не до нас йому зараз. Він і заходить рідко, не дзвонить зовсім.
Дуже пишаюся сином, адже він у мене такий молодець. Але й сумую дуже, адже зовсім на нас часу не залишається. Тому мені було приємно, що нас запросили на день народження невістки, але без подарунка йти негоже.
До призначеної дати в моєму конверті зібралася непогана сума. Принаймні, мені так здалося. Я навіть сходила в банк, щоб поміняти на красиву купюру. Йшла на свято щаслива і задоволена собою.
На святі кожен підходив і вітав невістку. Я теж підійшла, сказала гарні слова. Подякувала невістці за те, що вона ощасливила мого синочка. Після цього вручила конверт і пішла до свого місця.
Ще не встигли всі сісти на свої місця, як до мене підійшов син. Він покликав мене на кухню. Дивлюся, а в нього мій конверт у руці. Сам син має незадоволений вигляд. Коли двері зачинилися, він простягнув мені конверт.
Він сказав, що я його ганьблю, що краще б з порожніми руками прийшла, ніж із цими копійками. Виявляється, теща з тестем подарували тисячу доларів. Я розгубилася і не знала, що сказати. Взяла конверт і одразу ж пішла додому.
Мабуть, мене на цьому святі не так сильно чекали, як я думала. Минув уже тиждень, а син так жодного разу й не зателефонував. Довго думала я про все це. Можливо, і справді потрібно було більше грошей подарувати?
Можна було позичити, потім би віддавала потроху, але ж і син міг би мене зрозуміти. Він же знає, як нам непросто зараз. Навіть не знаю, що й думати. Не хочеться ось так втрачати сина.
